Монт-Оріоль

Сторінка 51 з 68

Гі де Мопассан

— Так… так… Уже все… Нічого… уже все… Гляньте, нічого не видно… правда ж?.. Нічого вже не видно?

Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:

— Підіть-но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.

Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;

— Я піду… Приведу їх, але він матиме діло зі мною… ваш брат… сьогодні ж… Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.

І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.

Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *

— Ох, не так швидко! — бурмотіла. — Я впаду… Ви просто божевільний!.. Я впаду!..

Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.

Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг — тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам’яніла на його мертвих устах.

— Ходімо туди, — запропонував Гонтран.

І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки-но ввійшли в печеру, він сказав:

— Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.

Луїза була вражена:

— Освідчитись?.. Мені?

— Авжеж, двома словами: ви чарівні!

— Це ви скажіть моїй сестрі.

— О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.

— Годі вам!

— Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь… як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..

Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і гордість.

Він казав далі:

— Я знаю, що повівся негідно з вашою сестричкою. Нічого не вдієш. Але вона й не обманювала себе. Бачите як — лишилася, не захотіла йти з нами… О, вона зрозуміла, все зрозуміла!

Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:

— Яка ви гарна! Яка ви гарна!

Прихилившись до кам’яної стіни, вона слухала, як б’ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна-єдина думка снувалася в її затуманеному розумі — вона перемогла.

Зненацька якась тінь з’явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:

— А, це ти… Ти сам?

— Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.

— Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?

Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.

Христіана і Шарлотта, взявшись за руки, дивилися згори на них і чекали.

Потім усі вернулися до карети, де залишився маркіз, і Ноїв ковчег рушив до Анваля.

В’їхали в сосновий лісок, і раптом карета зупинилась, а кучер почав лаятися — поперек дороги лежав старий дохлий осел.

Усі вийшли з карети, щоб подивитись на нього. Осел лежав на темному поросі, сам теж темний і такий худий, що кістки, випинаючись крізь потерту шкуру, здавалось, от-от прорвали б її, коли б тварина не сконала. Під рідкою, збитою ковтунами шерстю вимальовувались усі ребра, голова, що видавалася величезною, жалюгідна голова з заплющеними очима спокійно лежала на ложі з битого щебеню, — так спокійно і нерухомо, ніби втішалася цим новим, незвичним для неї спочинком. Довгі вуха обм’якли й були наче ганчірки. Дві свіжі рани на колінах свідчили про те, що осел цього дня не раз падав, аж поки не звалився востаннє; а ще одна рана видніла на боці — то було місце, куди довгі роки день у день господар штрикав його палицею з гострим залізним вістрям, щоб прискорити обважнілу ходу нещасної тварини.

Хурман, узявши труп за задні ноги, поволік його до канави, і шия в осла витяглась, немовби він збирався заревіти, заголосити востаннє. Кинувши його в траву, хурман люто буркнув:

— Якась же скотина залишила посеред дороги.

Ніхто нічого не сказав, усі знову посідали в екіпаж.

Христіана, пригнічена, схвильована, бачила перед собою все жалюгідне життя тварини, що кінчилось отут, край дороги: ось маленький веселий віслюк з великою головою та блискучими банькатими очима, смішний і добродушний, з шорсткою шерстю й довгими вухами, ще вільний скаче біля матері; а тоді перший віз, перша дорога вгору, перші удари! А далі, далі безупинна, без кінця-краю страшна дорога. І побої, побої! Важка поклажа, пекуче сонце і корм — жмутик соломи чи сіна, кілька галузок, а понад кам’янистими дорогами так спокусливо зеленіли луки!

Він старів, і поганяли його вже не стьобаючи гнучким прутом, а штрикаючи залізним вістрям; то були жахливі муки виснаженої, задиханої, змордованої тварини, яка все тягнула свій непосильний тягар, в якої боліли і ноги, й спина — усе старе тіло, зношене, як рам’я жебрака. І ось смерть, визвольниця смерть за три кроки від зеленої трави, куди, лаючись, тягне його проїжджий, щоб звільнити дорогу.

Христіана вперше зрозуміла страждання приречених на рабство живих істот, і подумала, що смерть іноді буває порятунком.

І раптом вони обігнали візок, який, знемагаючи від втоми, тягли напівголий чоловік, обшарпана жінка та охлялий собака.

Чоловік та жінка обливалися потом і важко дихали. Худий, шолудивий собака шкандибав, висолопивши язика, прив’язаний між колесами. У візку лежали дрова, підібрані скрізь і, мабуть, крадеш — коріння, пеньки, обламане гілля, — під якими, здавалося, щось було сховане; в розстеленому на гіллі лахмітті сиділа дитина, з сірого ганчір’я виглядала тільки голова — кулька з очима, носом, ротом!

Це була сім’я, людська сім’я! Осел здох од виснаги, і чоловік без жалю до свого мертвого слуги, навіть не зіпнувши його в канаву, покинув труп серед битої дороги, вважай під колеса проїжджих возів. А сам і жінка запряглись у порожні голоблі і потягли воза, як щойно тяг його осел. Вони йшли! Куди? Чого? Чи було в них хоч кілька су? І цей візок… чи не тягтимуть вони його довіку, не маючи за що купити другого осла? З чого вони житимуть? Де зупиняться? Помруть, певне, такою ж смертю, як і їхній віслюк.