Я відчував шалений приплив творчих сил. Щоб їх накопичити, мені вистачило п’яти днів яскравого сонця, Оксаниної ніжності і нічим не затьмареної безтурботності. На шостий я відчув, як моя творча машина, ніби підновлений і добре змащений двигун, набирає дедалі більших обертів. Після довгих умовлянь Оксана погодилася зостатися в пансіонаті до кінця серпня, я ж повернувся додому.
4
Мене й до від’їзду не впізнавали, а зараз, після того як я ще більше схуд і засмаг, взагалі мало хто помічав. Довго дивилася на мене і старша лаборантка в препараторській, куди я зайшов по ключ. Але в погляді її було більше кокетування, ніж дивування.
— Вас Ґречний домагався, — мовила вона, подаючи ключ. — Тричі заходив.
— Ну а ти ж, як тут? — звернувся несамохіть на "ти", чого раніше ніколи не робив.
— Та стережу кафедру, щоб не вкрали. — Вона аж зашарілася від мого панібратства.
— Коли питатиме ще, скажи, що нічого не знаєш…
Замикаючись у дослідницькій, я одразу відзначив, що повітря не таке затхле, як мусить бути при зачиненому вікні. "Отже, — подумав, — Пилипчук узявся за науку". Але тут же переконався, що товариш мій не так погано вихований, аби марнувати відпустку. Мікроскоп, склянки з препаратами, стіл Пилипчука покривав шар пилу. Натомість мій стіл ретельно витерто, папери в шухлядах в такому порядку, в якому я їх ніколи не тримав, а Коваленків архів лежить рівненькими стосами. Попередня підозра, що хтось цікавиться моїми записами, переросла в певність. Щось неприємне було в тому відкритті, але виймаючи з портфеля лабораторний журнал, якого приніс із собою, я посміхнувся: адже тому, хто тут рився, конче припекло стати молодим.
Мета мого приходу на кафедру — взятися за впорядкування наукової спадщини Коваленка, яку я останнім часом занедбав. Та передусім мушу обміркувати і записати спостереження над собою. А писати є про що. В моїй пам’яті останнім часом виникають яскраві картини дитинства. Вірші і уривки з творів, які нам задавали в школі. Сьогодні, наприклад, взявши англійський журнал "Природа", я прочитав у ньому статтю з генетики, забувши навіть про словник. Тільки перегодя завважив, що журнал іноземний. Колись, при вивченні англійської мови, я писав на окремих картках по двадцять слів (переклади — на звороті) і, вряди-годи виймаючи картку з кишені, заглядав до неї. Я тоді звернув увагу, що одні слова прямо самі в голову лізли, інші ж, скільки б їх не повторював, не запам’ятовувалися. А зараз оті всі слизькі слова лежать у моїй пам’яті на видноті. Не треба їх і згадувати… Так само, як англійські слова, мені пригадалися рядки з монографії Нестора Івановича: "Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, надто чутлива до браку кисню. Саме в цій ділянці в процесі старіння нагромаджується ліпофусцин, до того ж у більшій кількості, ніж в інших частинах головного мозку". Я також пригадав, що одна з складових ліпофусцину — каротиноїди — здатна поглинати кисень. Серед нервових клітин головного мозку тварин часто трапляються клітини, в яких гранули ліпофусцину займають вісімдесят відсотків усього їхнього об’єму. Такі клітини зморщені, містять багато вакуолей, їхні ядерні структури фрагментовані… Чи ювенал не розчиняє ліпофусцин, виводячи таким чином баласт з клітини, водночас надаючи їй змогу поглинати таку кількість кисню, яка необхідна для її нормального існування? Мабуть, моя поновлена пам’ять є, хоч і непрямим, але доказом того. Раніше, щось обмірковуючи, я часто напружував пам’ять. Зараз же стільки всього напохваті, що доводиться напружуватись, аби з тієї лавини інформації відібрати потрібне. Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, чимось схожа на акумулятор: коли він новий, то і ємкість у нього велика, коли ж три-чотири роки на ньому від’їздиш, пластини засульфатуються, і ємкості стає тільки на підфарники. В моєму "акумуляторі" ніби щойно замінили пластини.
Я полишив інститут пізно ввечері, відчуваючи легке запаморочення і свербіння всього тіла… Вдома, незважаючи на пізній час, напустив у ванну води, сподіваючись, що купіль позбавить тіло сверблячки, яка допікала мені дедалі більше. "Трохи пересмажився на сонці", — заспокоював себе, згадуючи ялтинський пляж. Свербіння і справді зникло, коли я ніжився в теплій воді. Та щойно витерся, як відчув, що в тіло вп’ялися одразу міріади шпильок. Я ве знав куди подітись. А тоді вхопив сухий рушник; і почав ним розтиратися. Кляте свербіння зникало тільки там, де я натирався до синців. Спав кепсько, як у залі аеропорту, де дикторка щогодини повідомляє, що "у зв’язку з погодними умовами" рейс відкладається (уже вкотре!) ще на годину. Тільки будив мене не голос із гучномовця, а сверблячка. Це було щось середнє між свербінням і пошпигуванням. Такий стан я вже переживав, колись дуже давно. Я з хлопчаками-шестикласниками бігав по третьому поверсі недобудованої школи. Щоб утекти від сторожа, який позамикав двері в усіх під’їздах, я стрибонув з балкона на купу скловатових блоків. Краще б мене одвели в "дитячу кімнату". Я страждав цілий тиждень, стираючи мочулкою під душем невидимі шпильки…
Вранці з жахом побачив у дзеркалі своє тіло, воно було все в червоних плямах впереміш із фіолетовими саднами від розтирання; і вже не стільки свербіло, як пекло. Особливо на ліктях і колінах, шкіра там понабрякала і поблискувала, як лакована. В паніці я не міг нічого. кращого вигадати, як натертися кефіром. У дитинстві, коли, бувало, перебирав сонця, бабуся натирала мене кислим молоком. Я вилив на себе цілу пляшку кефіру, але полегшення, яке з тим прийшло, минало в міру його висихання… З голови не виходило видіння, яке мені приверзлося перед самим світанком: юрма стайєрів, зовсім голих, які женуться за чимось безформеним; я — в числі перших. Мені привиділося, що я вхопив ту субстанцію, вірніше, торкнувся її, і одразу збагнув, що то лише тінь чогось більшого, яке далеко попереду. Раптом з жахом став відчувати, що рука, якою торкнувся тіні, стала швидко всихати. А коли всихання дійшло до самого плеча, я прокинувся.
Коли я роздягнувся, лікар аж присвиснув. Він не поспішав з висновками. Обійшов мене з усіх боків, помацав шкіру на ліктях і колінах, де вона стала синьою і мало не репалась. Потім сів і довго дивився на мене, як на абстрактну статую, ніби хотів уторопати: що саме мав на меті скульптор, виліплюючи таку форму.