— Не певен щодо інших якостей, які можуть з’явитись у людини при вживанні вашого препарату, але логіки думки їм не бракуватиме, це вже перевірено… А суперечку нашу може вирішити тільки дослід.
— Такий дослід вимагає. великої кількості добровольців, — зауважив я.
— Можна почати хоча б з двох, — сказав ректор.
— А хто другий?
— Я.
— Жартуєте, Миколо Петровичу?
— Мені не до жартів. — Він подивився на мене важким поглядом і додав: — За своє сімдесятирічне життя я ще ніколи не був серйознішим, ніж зараз.
По цих словах я зрозумів: збити його на манівці вже не пощастить. Він добре все зважив І на карту поставив життя. Треба або розповісти про НРР, тобто поставити його перед новими обставинами, або зволікати з відповіддю. Ректор тим часом не зводив з мене пильних очей.
— Ну, що ж, — сказав я. — Хай буде на ваше. А тільки перед тим, як узяти в роботу другого піддослідного, треба перевірити всі прояви препарату на першому. Ми ж бо з вами не білі миші, яких можна брати для експерименту партіями.
Я помітив, як здригнулись і поповзли від перенісся колючі кущики брів, як затлілись надією водянисті очі. Пухке, в’яле обличчя, з якого швидко сходило напруження, промовистіше від слів говорило про те, що він зараз думав: "Я знав, що ти мене зрозумієш".
— Гадаєте, ті прояви, яких зазнали ви, ще не все?
— Те, що ви побачили — один бік медалі. А існує й інший — психологічний: по тому, як я ввів собі ювенал, я відчув нестерпний потяг ліпити з глею. Власне, до мене повернулося моє дитяче захоплення. Дитяче! А чи можна бути певним, що з часом не виникне бажання гончарувати або кувати шаблі, або виливати бронзу, або розводити багаття в печері, або оселитися на дереві, або… І так аж до динозавра? Адже порушується генетичний апарат.
— І ви якось протидіяли отій новій якості ліпити з глею? — запитав ректор.
— А навіщо? З новою якістю я, навпаки, відчувся більше людиною. До того ж — не майте мене за хвалька — мої скульптурні вправи не такі вже й безуспішні.
Він доброзичливо, а може, й поблажливо, посміхнувся, несподівано запитав:
— А з яких міркувань ви для своїх вправ обрали саме мою особу?
Отже, зайшовши до нас, ректор звернув увагу на мої вироби. З’явилося на мить відчуття, ніби він заглянув мені в душу.
— З двох причин, — відповів якомога байдуже. — Перше: це те, що знаю вас двадцять вісім років, до того ж спізнав вас і як "студентського батька", і як керівника, що дало мені змогу побачити вас як розумну, вольову людину і разом з тим як гнучкого дипломата. Щоб керувати стільки років багатотисячним колективом, треба мати неабияку гнучкість… — Я відчув, що ця остання моя фраза прозвучала, як виправдання. — А по-друге, ви були першим, кого я зустрів по тому, як у мене виникло бажання ліпити. Я ніби побачив вас ізсередини. В той самий день, прийшовши додому, я виліпив вашу голову. По пам’яті.
— По пам’яті!? — щиро здивувався ректор. — Не маючи перед собою навіть фото?
— Атож. Тільки по пам’яті.
— Не критимусь, приємно було переконатися, що тебе шанують. До того ж поза очі, так би мовити, безкорисливо. — В голосі гостя вчувалися теплі, майже батьківські, нотки. — Вельми було приємно в цьому переконатись. Я тоді зрозумів, що з вашого боку не зустріну крутійства…
— Про що ви, Миколо Петровичу?! Я ще ліпитиму вар помолоділим. Та спершу доведемо експеримент на мені. Може, луската поверхня це тільки тимчасовий, побічний фактор омолоджувального процесу, і я повернуся з відпочинку таким, яким прийшов до вас на перший курс. Проте не виключено, що лихо, яке мене зараз обсіло, тільки початок ще більшого лиха. Отже, не слід пришпорювати час.
Я достатньо знав ректора, щоб розгледіти в його вицвілих очах довіру. Почав відчувати від того полегкість, та разом з тим мені муляло сумління. Так, мабуть, почувається лікар, який успішно бреше невиліковно хворому. Де б знайти лікаря, який так само спритно обдурив би й мене? А втім, я і був тим лікарем. Хіба сказане мною про лускату поверхню, як про тимчасовий фактор омолодження, мало на меті переконати тільки ректора?
Ми прямували до шлагбаума, за яким стояв автомобіль Миколи Петровича.
7
Поки ми оформлялися на стоянку, сонце вже втопилося в Утлюцькому лимані. Як спомин про нього край неба на заході залило слабким багрянцем. За шлагбаумом, від якого починалася автостоянка, машину затрусило, ніби вона виїхала на пральну дошку. Ми прогецькали понад десяток кілометрів по вапняково-пісковій дорозі, коли Оксана попросила, щоб я зупинився. Ліворуч, при самій воді, чорніло кілька квадратів — слідів недавніх наметів, а найближчі сусіди таборилися за сотню метрів… Тим часом на берег спустився присмерк. На мене раптом повіяло таким спокоєм, що я, забувши про все, ніжно пригорнув Оксану. Ми довго стояли при самій воді. Кволий вітерець гнав хвильки вздовж берега, й здавалося, що море, немов швидкоплинна ріка, кудись текло. Що більше смеркало, то зеленішало море і синішало небо. Невдовзі вода стала смарагдово-зеленою, а небо — темно-синім, бездонним. І тут у мені прокинулося почуття, якого я недавно зазнав, вдивляючись у нічне небо: я знову відчувся однією з його часточок, яка летить не в просторі, а в часі. Моє "я" — лише видозміна тієї часточки в останню мить. Наступна його видозміна бубнявіла в жінці, яку я пригортав, тепло і ніжність якої вливали в мене спокій.
Рікою безмежжя пливуть за віками віки,
Не можна побачити миті у вирі тієї ріки.
І світ безконечний, безмежний, та в тій далині
Є тихий і милий куточок… І він найрідніший мені[5].
А куточок цей — моя епоха, проміжок часу, в якому живемо ми з Оксаною, початок вересня і піскова коса, що відділяє лиман від Азовського моря. Колись я читав, що на землі існують місця, де людина почувається особливо добре. На сході навіть були люди, які вміли виявляти такі ділянки, і там потім споруджувалися храми. Те явище годі пояснити природними умовами чи кліматом. Мабуть, існує зв’язок між магнітним полем Землі в якомусь конкретному місці та біополем людини, і, можливо, в ньому криється незбагненний смисл чуття батьківщини, що його носить у собі кожна нормальна людина.