Беппо любив ці досвітні години, коли все місто ще спить. І роботу свою робив залюбки й старанно. Він розумів, що це дуже потрібна робота. Вулицю він підмітав поволі, але неухильно. Ступнув крок — вдихнув — махнув мітлою. Ступнув — вдихнув — махнув мітлою. Ступнув — вдихнув — махнув мітлою. Інколи він на хвилину зупинявся і замислено дивився перед себе. А тоді знов починалося: ступнув — вдихнув-махнув мітлою.
І поки він отак махав мітлою, залишаючи позаду себе чисту вулицю і міряючи поглядом брудну попереду, в голові в нього не раз з'являлися великі думки. Та то були думки без слів, думки, що їх так само важко висловити, як часом важко описати запах, про який лишилася хіба що згадка, чи фарбу, що приснилась уві сні. По роботі, сидячи біля Момо, він переказував їй свої великі думки. А через те, що вона так уміла слухати, йому говорилось вільніше й він знаходив потрібні слова.
— Бачиш, Момо,— казав він, наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця, і ти собі думаєш: вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити. — Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі:— І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче-з того страху, аж поки нарешті геть виб'єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.
Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову:
— Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.
Він знов замовк, загадавшись, а потім став казати далі:
— Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.
По довгій паузі він знов озвався:
— Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як — і з сили не вибився.
Він кивнув головою, дивлячись у землю, й закінчив:
— Ось що важливо.
Іншим разом він прийшов, мовчки сів біля Момо, й вона помітила, що він думає над чимось і, певно, казатиме щось незвичайне. І враз він подивився їй у вічі й мовив:
— Я впізнав нас із тобою.
Він довго мовчав, потім тихо повів далі:
— Це часом трапляється — в обід, коли все від спеки западає в сон. Тоді світ стає прозорий. Наче річка, розумієш? Видно все аж до дна.
Він знову кивнув головою, хвилину помовчав, тоді сказав ще тихіше:
— Там лежать зовсім інакші часи, внизу, на самому дні.
Він знов довго думав, шукаючи потрібних слів. Та, мабуть, не знайшов, бо несподівано заговорив найзвичайнішим тоном:
— Я сьогодні замітав біля старого міського муру. Там п'ять каменів — зовсім інакшого кольору. Отак, розумієш?
І старий намалював пальцем на пилюці велике "Т". Він довго дивився на ту літеру, перехиливши набік голову, й раптом сказав:
— Я їх упізнав, ті камені.
Після довгенької паузи старий промовив, затинаючись:
— То були зовсім інакші часи — тоді, коли будували той мур. Багато людей там працювало. Та було серед них двоє — вони ж то й примудрували оті камені. Знак лишили, розумієш? Я його впізнав.
Він провів рукою по очах. Здавалося, йому тяжко було промовити те, що він хотів, бо коли старий знов обізвався, то слова лунали ніби через силу:
— Вони були зовсім інакші з себе, ті двоє тоді, таки зовсім інакші. — І докінчив, трохи аж гнівно:— Але я впізнав їх — тебе й себе. Я впізнав нас!
Не можна докоряти людям за те, що, слухаючи таку мову Беппо-Підмітальника, вони посміхались, а декотрі в нього за спиною стукали себе пальцем по лобі. Але Момо любила Беппо й берегла усі його слова в своєму серці.
Другий найближчий приятель Момо був молодий і становив в усьому цілковиту протилежність Беппо-Підмітальникові. Був то гарний хлопець з мрійливими очима і неймовірно працьовитим язиком. Він був великий мастак на жарти й побрехеньки і вмів так безжурно реготати, що ви просто не могли й собі не засміятись разом з ним,— дарма чи вам того хотілося чи ні. Ім'я його було Джіроламо, та всі звали його просто Джіджі.
Та оскільки старого Беппо ми вже назвали Підмітальником — за його роботою, то й Джіджі назвім за його фахом — хоча ніякого справжнього фаху він не мав. Назвімо його Джіроламо Гідом. Але, як уже сказано, гідом Джіджі бував лише при нагоді й зовсім не тому, що його хтось на це уповноважив.
Єдина річ, потрібна йому для такої діяльності, була кепка з великим козирком. Він миттю надягав її на голову, коли часом двоє-троє туристів справді забивались до амфітеатру. Із преповажним виглядом підійшовши до них, Джіджі брався поводити їх усюди й усе пояснити. Якщо прибулі погоджувалися, він давав собі волю й набалакував їм сім мішків гречаної вовни. Він так сипав вигаданими подіями, прізвищами й датами, що бідолашним слухачам голова обертом ішла. Декотрі помічали, що він вигадує, і розгнівані, йшли геть, але більшість брала все за чисту монету і платила Джіджі також чистою монетою, коли той підставляв їм свою кепку.
Люди з прилеглих околиць реготалися над вигадками Джіджі, хоча дехто глибокодумно зауважував, що не годиться, мовляв, за історії, які ти простісінько вигадав, та й годі, ще й брати добрячі гроші.
— Але ж так роблять усі поети,— казав на те Джіджі. — А що, може, туристи нічого не дістають за свої гроші? То я вам скажу, що вони дістають саме те, чого бажають. А що з того, чи це написано в учених книжках, чи ні? Хтозна — а може, й в учених книжках усі історії так само вигадані, тільки цього вже ніхто не пам'ятає? Іншим разом він сказав:
— Ет, а що взагалі правда, а що неправда? Хто тепер може знати, що тут діялося тисячу чи дві тисячі років тому? Може, ви це знаєте?
— Ні,— приставали до його думки інші.
— От бачите!— вигукував Джіджі. — А як же ви можете казати, що мої історії — то вигадка? Могло ж випадково так і трапитись, як я розповідав, і тоді виходить, що я казав чистісіньку правду!
Проти цього важко було заперечити. Авжеж, на язик Джіджі був такий меткий, що з ним нелегко було змагатися.
На жаль, туристи, яким хотілось оглянути амфітеатр, траплялись дуже зрідка, і Джіджі частенько мусив братися до іншої роботи.