— Це він їх зупинив,— нерішуче промовив інший.
— Пісковий годинник не можна спинити! — вигукнув перший. — А проте погляньте, мої панове,— падучий пісок зупинився! А годинника не зрушиш з місця! Що це означає?
Він ще говорив, коли в коридорі почулася хода і в малі дверечка просунувся ще один Сірий пан. Він махав руками й вигукував:
— Щойно надійшло повідомлення наших агентів з міста, їхні машини стоять. Усе стоїть. Світ завмер. Неможливо більше в жодної людини вирвати ані цятиночки часу! Будь-яке постачання припинено! Часу на світі більш не існує! Гора вимкнув час!
Якусь мить стояла мертва тиша. Потім хтось спитав:
— Що ви кажете? Припинилося наше постачання? А що ж буде з нами, як ми скуримо свої сигари?
— Ви й самі знаєте, що з нами буде! — крикнув інший. — Це ж страхітлива катастрофа, панове!
І враз загукали всі, перекрикуючи один одного:
— Гора надумав нас знищити! — Негайно знімаймо облогу! — Треба спробувати добратися до сховищ! — Без машин? Ми не добіжимо! — Моєї сигари стане ще на двадцять сім хвилин!-А моєї на сорок вісім! — То дайте її сюди!— Ви збожеволіли!— Рятуйся, хто може!
Усі метнулися до малих дверечок і стали разом лізти в них. Момо зі свого сховку бачила, як вони в паніці відштовхували один одного, стусали і тягли, як зчинялася дедалі більша колотнеча. Кожен пхався надвір поперед сусіда, борючись за своє сіре життя. Вони збивали один одному з голови капелюхи, вони борюкались один з одним і виривали один у одного сірі сигари. І кожен, у кого її вирвали, враз ставав зовсім безсилим. Він стояв, розставивши руки, скривившись зі страху, і робився дедалі прозорішим, аж поки зовсім розпливався. Нічого не лишалось, навіть капелюха. Кінець кінцем у залі зосталося, всього троє Сірих панів, оцим-то й пощастило прослизнути поодинці в малі дверечка й утекти.
Момо з черепахою під пахвою, з Квіткою-Годиною в руці побігла за ними. Тепер їй нізащо не можна було губити їх з очей.
Вибігши за високі ворота, вона вгледіла, що часокради вже добігли на край Вулички Ніколиці. Там у хмарах диму стояли купками інші Сірі пани, що, збуджено вимахуючи руками, щось доводили один одному. Угледівши тих, що бігли від Будинку Ніденця, вони й собі кинулися бігти, до них приєднались інші — і за хвилину вся їхня орда стрімголов тікала назад. Нескінченний потік Сірих панів гнався в бік міста через незвичайну місцину з сніжно-білими будинками і врізнобіч простеленими тінями. Звичайно, відколи в світі не стало часу, зникло й тутешнє таємниче перетворення швидкого темпу на повільний. Потік Сірих панів пробіг повз велетенський пам'ятник-яйце далі, туди, де вже починалися квартали звичайних будинків — тих сірих, занедбаних будинків-казарм, де мешкали люди, що жили на самому краї часу. Але й тут усе завмерло.
На чималій відстані від утікачів за ними бігла Момо. Так почалася гонитва через усе велике місто, гонитва, коли незліченна рать Сірих панів тікала, а маленька дівчинка з квіткою в руці й черепахою під пахвою — їх переслідувала.
Але ж яке дивовижне було тепер місто! На вулицях ряд за рядом стояли автомобілі, непорушно сиділи за кермом шофери, поклавши руку чи на перемикач швидкостей, чи на клаксон, котрийсь саме приклав палець до чола і люто вп'явся очима в сусіда, велосипедисти, що якраз простягли руку на знак повороту, і всі перехожі на тротуарах — чоловіки, жінки, діти, собаки й коти — все знерухоміло як стій, навіть дим із випускних труб.
На роздоріжжях непорушно стояли регулювальники, занісши руку для помаху, зі свистками в зубах. Угорі над майданом завмер на льоту в повітрі табун голубів. А понад усім у небі, мов намальований, висів літак. Вода у фонтанах задубла, наче лід. Листя, що злетіло з дерева, непорушно лежало в повітрі. І невеличкий песик, що саме задер ногу коло ліхтаря, так і стояв, наче іграшковий.
А посеред цього неживого, наче фотознімок, міста бігли-мчали Сірі пани. А Момо за ними та за ними, весь час сторожко пильнуючи, щоб часокради її не помітили. Та вони вже й так не звертали ні на що уваги, бо їхня втеча ставала дедалі тяжчою й напруженішою.
Вони не звичні були бігати на такі відстані. Вони задихались, судомно хапаючи повітря. До того ж їм не можна було випускати з рота їхніх манісіньких сірих сигар — без сигар-бо вони відразу гинули. Коли в когось на бігу вислизала сигара, то він розпливався в повітрі, перше ніж устигав її знайти.
Та Сірим панам не тільки через це доводилося скрутно: кожен дедалі дужче боявся свого сусіда й товариша по недолі. Багато хто, докуривши свою власну сигару, з відчаю просто виривав її з зубів у іншого. Отож число Сірих поволі, та неухильно зменшувалось.
Тим, що ще мали мізерний запас сигар у портфелях, доводилося вельми пильнувати, щоб не помітили інші й не накинулися та не відняли їхнього скарбу. В натовпі раз у раз зчинялися несамовиті бійки. Сірі пани тлумом кидались одні на одних, щоб урвати хоч щось із чужих запасів. І тоді, траплялося, сигари падали й котилися по вулиці, і їх затоптували під ногами. Від страху зникнути зі світу Сірі пани геть позбулися глузду.
І ще одне додавало їм мороки — тим більшої, чим дужче вони заглиблювались у місто. Багато де стояли такі густі юрми людей, що Сірі пани насилу пробиралися поміж ними, наче між деревами в густому лісі. Невеличкій і тоненькій Момо було, звісно, легше. А Сірі пани навіть об пушинку, яка, затвердівши, непорушно висіла в повітрі, могли розбити голову, коли ставали неуважні.
То була довга подорож, і Момо уявити не могла, скільки вона ще триватиме. Дівчинка стурбовано поглядала на свою Квітку. Та вона тільки ще розвивалася. Отже, тривожитися поки що було рано.
Аж раптом сталося таке, що змусило Момо враз забути про все: на одній з бічних вулиць вона побачила Беппо-Підмітальника.
— Беппо!— гукнула вона, нестямившись від радості, і кинулась до нього. — Беппо, я тебе скрізь шукала! Де ж ти був так довго? Чому ти й разу не прийшов? Ох, Беппо, любий Беппо!
Вона хотіла була кинутись йому на шию, та сахнулася назад, ударившись об нього, наче об залізо. Момо добряче забилась, і на очі їй набігли сльози. Вона стояла і, схлипуючи, дивилася на нього.