. Момо бачила й те, що Сірих панів усе прибуває, все нові й нові заступають місце тих, котрі вже стояли в лаві. Але навіщо все це робиться? Що надумали часокради? Вона зняла окуляри й запитливо подивилася на Майстра Гору.
— Ти все роздивилася? — запитав він. — Тоді, будь ласка, дай мені окуляри. Ти спитала, чи можуть вони мене присилувати? — повів Майстер Гора далі, надягнувши окуляри. — Мене вони не дістануть, як ти вже й сама знаєш. Та вони можуть завдати людям шкоди, страшнішої, ніж усе те, чого вони накоїли досі. Оцим вони й хочуть мене залякати.
— Щось іще страшніше? — злякано спитала Момо. Майстер Гора кивнув головою.
— Я наділяю кожній людині її час. Проти цього Сірі пани нічого не вдіють. І затримати цього часу вони також не можуть. Але вони можуть його отруїти.
— Отруїти час? — приголомшено вимовила Момо.
— Димом своїх сигар,— пояснив Майстер Гора. — Чи ти бачила хоч раз когось із них без їхньої манісінької сірої сигари? Ні, бо без сигар вони не можуть існувати.
— Що ж то за сигари? — допитувалась Момо.
— Пам'ятаєш Квіти-Години? — сказав Майстер Гора. — Я тоді казав тобі, що в кожній людині є отаке золоте святилище часу, бо кожна людина має серце. Якщо тільки люди впустять туди Сірих панів, ті загарбають якомога більше Квітів-Годин. Але Квіти-Години, вирвані з людського серця, не можуть умерти,— бо насправді вони неминущі. Проте й жити вони тоді не живуть, бо відірвані від свого справжнього господаря. Всіма ниточками свого єства вони тягнуться до тієї людини, якій по праву належать.
Момо слухала затаївши дух.
— Ти повинна знати, Момо, що й зло має свою таємницю. Я не знаю, де Сірі пани переховують накрадені Квіти-Години. Мені відомо тільки, що вони заморожують їх своїм холодом, аж поки квіти стануть тверді, немов скляні келихи. І це не дає їм повернутися назад. Десь глибоко під землею мають бути велетенські сховища, в яких лежить увесь заморожений час.
Щоки Момо палали від обурення.
— З оцих запасів Сірі пани й живляться. Вони обривають пелюстки з Квітів-Годин, сушать до сірого й цупкого і крутять собі з них манісінькі сигари. Але до самісінької цієї хвилини в сухих пелюстках ще жевріють рештки життя. Та всякий живий час для Сірих панів непридатний. Тому вони запалюють свої сигари й курять їх: бо аж у цьому димі час таки справді вмирає. Оцим-то мертвим часом вони й живуть.
Момо звелася на ноги.
— Ох,— промовила вона. — Стільки мертвого часу…,
— Так, оцей мур диму, який вони поставили навкруг Будинку Ніденця, — це ж той мертвий час. Ще досить над ним чистого неба, ще я спроможний безперешкодно посилати людям їхній час. Та коли оті похмурі хмари диму закутають нас цілком, тоді до кожної години, що я надсилатиму, додасться трохи мертвого, примарного часу Сірих панів. І коли люди його вберуть, то занедужають, смертельно занедужають.
Момо безпорадно втупилася очима в Майстра Гору.
— І що ж це за недуга? — тихо спитала вона.
— Спершу майже нічого непомітно. Просто якогось дня у людини щезає охота будь-що робити. Ніщо її не цікавить, від усього бере нудьга. І ця нехіть не минається, вона залишається і поволі наростає — день у день, тиждень у тиждень. Людина стає все понурішою, внутрішньо спустошеною, невдоволеною з себе і з усього світу. А там поступово щезає навіть це почуття, і ти вже взагалі нічого не почуваєш. Усе тобі байдуже, усе однаково сіре, увесь світ стає чужим і вже не обходить тебе анітрохи. Немає ні гніву, ні захвату, не можеш ні радіти, ні журитися, не вмієш ні сміятися, ні плакати. В душі панує холод, і ти не спроможний нікого й нічого любити. Якщо до цього доходить, хвороба стає невиліковною. Вороття немає. Люди метушаться із спустошеними, сірими обличчями, стають точнісінько такими, як Сірі пани. Так, тоді вже людина — їхня. Назва цієї хвороби — Смертельна Нудьга. Момо здригнулася від жаху.
— І як ви не віддасте їм усього людського часу,— спитала дівчинка,— тоді всі люди стануть такі, як вони?
— Так,— відповів Майстер Гора,— оцим вони мене й хочуть залякати.
Він підвівся з місця й відвернувся.
— Досі я чекав, що люди самі визволяться від цих мучителів. Вони б це зробили, адже ж Сірі пани, власне, завдяки їм з'явилися на світі. Та далі чекати не можна. Треба щось робити. Але сам-один я нічого не зроблю. — Він подивився на Момо. — Хочеш мені допомогти?
— Так,— прошепотіла Момо.
— Мені доведеться наразити тебе на незмірно велику небезпеку,— сказав Майстер Гора. — Від тебе, Момо, буде залежати, чи світ замре навіки, чи знов почне жити. Чи справді ти ладна зважитися?
— Так,— знов сказала Момо, і цього разу голос її лунав твердо.
— Тоді,— промовив Майстер Гора,— слухай дуже пильно те, що я тобі скажу, бо відтепер ти будеш зовсім сама і я більше не зможу тобі допомогти. Ні я, ані хто інший.
Момо кивнула головою, якнайпильніше слухаючи Майстра Гору.
— Ти повинна знати,— почав він,— що я ніколи не сплю. Якщо я засну, тієї ж миті зупиниться увесь як є час. Світ замре. Але якщо не стане часу, Сірим панам не буде звідки його красти. Щоправда, вони ще деякий час існуватимуть, у них-бо є великі часові запаси. Та коли вони їх вичерпають, то обернуться в ніщо.
— Але, якщо так,— промовила вона,— то все просто!
— На жаль, не зовсім просто, бо тоді мені не треба було б твоєї допомоги, дитино моя. Якщо на світі більше не буде часу, я не зможу прокинутись. І тому світ замре й задубіє навіки. Але в моїй владі, Момо, вділити тобі одну Квітку-Годину. Щоправда, одну-однісіньку, бо ж вона й цвіте завжди тільки одна. І коли увесь у світі час скінчиться, в тебе буде ще одна година.
— І я зможу вас розбудити? — сказала Момо.
— Самим тільки цим,— відповів Майстер Гора,— ми ще не здобудемо нічого, бо запаси Сірих панів далеко більші. За одну годину вони майже нічого не витратять. Отож вони ще будуть існувати. Твоє завдання куди тяжче. Тільки-но Сірі пани помітять, що час зупинився,— а вони це помітять враз, бо довіз сигар припиниться,— вони знімуть облогу і побіжать до своїх запасів. І ти повинна податися за ними слідком, Момо. Коли ти знайдеш їхні сховища, ти повинна не дати Сірим дістатися до них. І ледве-но скінчаться їхні сигари, настане кінець і їм самим. Та й після того треба буде ще дещо зробити, може, найтяжче з усього. Коли щезне останній часокрад, тобі доведеться звільнити увесь награбований час. Бо тільки якщо весь цей час знов вернеться до людей, світ оживе і я зможу прокинутись. І на все це ти матимеш одну-однісіньку годину.