Зате багато тих дітей, що бачили процесію, але нічого до ладу не знали, приставали до них і собі йшли вулицями, поки їх набрались цілі сотні, а під кінець навіть тисячі. Тепер у великому місті по всіх вулицях ходили довжезні процесії дітей і запрошували дорослих на важливі збори, які мали переінакшити світ.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ДОБРІ ЗБОРИ, ЩО НЕ ВІДБУЛИСЯ, І ПОГАНІ, ЯКІ ВІДБУЛИСЬ
Велика година минула.
Минула, й жоден із запрошених не показався. І саме ті дорослі, яких це найближче стосувалося, ледве чи й зауважили на вулицях процесії дітей.
Виходить, усе було марно.
Сонце схилилося вже низько до обрію і тепер пливло, велике й червоне, в морі пурпурових хмар. Його проміння торкалося тепер тільки найвищих східців амфітеатру, в якому вже кілька годин сиділи, дожидаючи, сотні дітей. Ані безладних вигуків, ні лагідного гомону тепер не було чутно. Всі сиділи мовчазні й сумні.
Тіні хутко довшали, ось-ось мало геть споночіти.
Похолоднішало, й діти почали мерзнути. Десь далеко на церковній дзвіниці дзиґарі вибили вісім разів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що все безповоротно провалилося.
Ось кілька дітей підвелися й мовчки пішли геть. За ними інші. Ніхто не промовив ані слова. Занадто великий був жаль.
Нарешті до Момо підійшов Паоло й сказав:
— Немає сенсу більше чекати, Момо. Ніхто вже не прийде. На добраніч, Момо.
І він пішов.
Потім підійшов Франко й сказав:
— Нічого не вдієш. На дорослих не варто розраховувати, тепер ми це бачимо. Я ніколи їм не довіряв, а тепер узагалі не хочу мати з ними нічого спільного.
Сказавши це, пішов і він, а за ним інші. А коли геть стемніло, втратила надію й решта дітей і також пішла з амфітеатру. Момо залишилась утрьох із Беппо й Джіджі.
Згодом підвівся й старий підмітальник.
— І ти йдеш? — спитала Момо.
— Мушу,— відказав Беппо. — Маю понаднормову роботу.
— Вночі?
— Так. Нас тимчасово ставлять розвантажувати сміття. Мені час іти.
— Та сьогодні ж неділя! І взагалі, досі ж тобі цього не доводилось робити!
— Ні, але сьогодні нас призначили туди. Сказали — як виняток. Бо вони, мовляв, не впораються. Людей бракує, і так далі.
— Шкода, — сказала Момо. —Я б раділа, якби ти сьогодні побув тут.
Авжеж, мені й самому не до вподоби, що я мушу йти,— промовив Беппо. — Але треба ж. До завтра. Він скочив на рипливий велосипед і розтанув у пітьмі,
Джіджі насвистував собі під ніс якусь журливу пісеньку. Він умів свистіти дуже гарно, й Момо слухала. Та раптом він урвав свист.
— І мені ж треба йти! — сказав він. — Сьогодні ж неділя, і я вночі сторожую! Хіба я тобі не казав, що в мене тепер така робота? Трохи не забув…
Момо великими очима дивилась на нього і нічого не казала.
— Не журись! — вів далі Джіджі. — Не журися, що наш план не здійснився так, як ми сподівалися. Я й сам думав, що все буде не так. А все ж таки було цікаво! Чудово було!
Момо затято мовчала, і він, щоб утішити, погладив її по голові й додав:
— Не переймайся ти цим так, Момо! Завтра воно вже буде сприйматися зовсім по-іншому. Ми вигадаємо щось нове, якусь нову історію, еге ж?
— Це була ніяка не історія,— тихо сказала Момо. Джіджі підвівся.
— Я розумію. Та поговорімо про це завтра, згода? Зараз мені треба бігти, я вже й так спізнився. А ти, мабуть, лягай спати.
І він пішов собі, насвистуючи ту свою журливу пісеньку.
Тепер Момо сиділа сама-самісінька у величезному кам'яному кружалі. Ніч була незоряна. Небо затягли хмари. Схопився якийсь чудний вітер. Не великий, але невгамовний, він віяв якимось незвичним холодом. Це був, так би мовити, попелясто-сірий вітер.
Аж ген за великим містом здіймалися кучугури сміття. Цілі гори з попелу, всілякого череп'я, порожніх бляшанок, шматків пластику, картонних коробок і всякої всячини, яку щодня викидають на смітник у великому місті і яка тут чекала, поки її переправлять до велетенської печі, де спалюють сміття.
До пізньої ночі старий Беппо разом із товаришами по роботі скидав сміття з ваговозів, що з увімкнутими фарами стояли довгою вервечкою, ждучи своєї черги. Та що більше машин розвантажували, то більше ставало в чергу повних.
— Поспішіть, хлопці! — одно підганяли розвантажувачів. — Швидше! Швидше! Бо ми ніколи не впораємось!
Беппо скидав і скидав, аж поки сорочка прилипла до тіла. Десь над північ вони нарешті скінчили.
Беппо, як чоловік уже немолодий і взагалі не дуже міцний, знесилено сів на перекинуту догори дном діряву пластикову ванну, силкуючись відсапнутись.
— Агов, Беппо! — гукнув котрийсь із його товаришів. — Ми вже додому, ти поїдеш з нами?
— Одну хвилинку,— мовив Беппо, притуливши руку до хворого серця.
— Тобі недобре, старий? — спитав ще хтось.
— Уже все гаразд,— відповів Беппо. — Ви рушайте. Я ще трохи спочину.
— Ну то бувай! — гукнули й інші. — На добраніч!
І вони поїхали. Зробилось тихо. Хіба щури часом, повискуючи, шаруділи в смітті. Беппо заснув, схиливши голову на руки.
Скільки він так проспав, старий не знав. Збудив його раптовий повів холодного вітру. Беппо розплющив очі, і сон з нього як рукою зняло.
По всьому розлогому гірському кряжу сміття стояли Сірі пани в чудових костюмах, круглих цупких капелюхах на головах, із свинцево-сірими портфелями в руках і з манісінькими сірими сигарами в зубах. Усі вони мовчали, втупившись очима в найвищу кучугуру сміття,— там споруджено було щось на взірець суддівського столу, за яким сиділо троє Сірих панів, що на вигляд нічим не різнилися від інших.
У першу мить Беппо пройняв страх. Він боявся, що його помітять. Тут йому не можна бути, ясно, як білий день. Проте згодом він спостеріг, що вони прикипіли очима до суддівського столу. Може, вони взагалі не бачили старого, а може, думали, що то якась викинута річ, а не людина. Так чи інак, а старий вирішив сидіти тихесенько, мов та миша.
— Нехай агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це стане перед очі суду! — розітнув тишу голос Сірого пана, що сидів за столом посередині.
Той погук, підхоплений унизу, луною розійшовся на всі боки. Юрма Сірих панів розступилася, і в ту вуличку поміж ними ступнув один із них і став поволі виходити нагору до столу. Єдине, чим він чітко вирізнявся з-поміж інших, було його обличчя, тепер скоріш біле, а не сіре.