— Бачиш,— провадив Сірий пан,— це дуже просто. Треба мати більше й більше речей, тоді ніколи не буде нудно. Та, може, ти гадаєш, що досконала Бібігел якогось дня матиме все і тоді знову стане нудно? Ні, мала, не турбуйся. На такий випадок у нас для Бібігел є підхожий супутник.
І він витяг з багажника ще одну ляльку. Вона була така сама завбільшки, як і Бібігел, і така сама досконала, тільки це був кавалер. Сірий пан посадив його поруч з дівчинкою й Бібігел і заявив:
— Це Бубібой. Для нього теж є безліч усяких речей. А коли це все, геть усе набридне, у нас для Бібігел є приятелька — для неї маємо теж цілий гардероб, що пасує тільки їй. А для Бубібоя маємо приятеля йому до пари, а той приятель має своїх приятелів і приятельок. Як бачиш, нудьгувати ніколи не доведеться, бо так можна провадити без кінця і завжди залишиться ще щось таке, чого ти можеш собі побажати.
Кажучи це, він виймав ляльку за лялькою з багажника своєї машини, що наче був бездонний, і ставив їх довкола Момо, а вона все сиділа непорушно і злякано дивилася на Сірого пана.
— Ну,— сказав він нарешті й запахкав сигарою, пустивши густу хмару диму,— тепер ти зрозуміла, як слід гратися з такою лялькою?
— Зрозуміла,— відповіла Момо. Вона вже почала тремтіти з холоду.
Сірий пан вдоволено кивнув головою і затягся своєю сигарою.
— Ти, звісно, хотіла б залишити всі оці гарні речі собі, правда? Ну гаразд, мала, я тобі їх дарую. Ти все це матимеш — не зразу, а одне по одному, розумієш? І ще багато-багато чого. І ти за це не будеш нікому нічого винна. Ти тільки гратимешся всім цим так, як я тобі пояснив. То що ти на це скажеш?
Сірий пан очікувально усміхнувся, та дівчинка нічого не казала, а тільки поважно дивилася йому в очі, і він квапливо додав:
— Тепер тобі друзі більше не потрібні, розумієш? У тебе ж тепер досить розваг,— адже всі ці чудові речі належать тобі, і ти ж матимеш їх чимраз більше, так-бо? Тобі ж цього хочеться? Хочеться ж тобі такої чудової ляльки? Тобі її неодмінно хочеться, еге ж? [6у]
Момо невиразно відчула, що на неї чекає боротьба, навіть більше — що її вже втягнуто в цю боротьбу. Але дівчинка не знала, за що саме ця боротьба точиться і проти кого. Бо що довше слухала вона цього прибульця, то дужче їй у його товаристві ставало так, як у товаристві ляльки: вона чула голос, чула слова, але не чула того, хто говорить.
Вона похитала головою.
— Що, що? — спитав Сірий пан і високо звів брови.— Ти ще незадоволена? Ну вже й правда, що ви, нинішні діти, занадто вимогливі! Може, ти мені хоч скажеш, чого, по-твоєму, бракує цій чудовій ляльці?
Момо замислено дивилася в землю й думала.
— Мені здається,— тихо сказала вона,— здається,, що її не можна полюбити.
Сірий пан із хвилину не міг вимовити й слова. Він дивився в просторінь перед собою скляним, наче в ляльки, поглядом. Та нарешті опанував себе.
— Про це взагалі не може бути мови,— сказав він крижаним тоном.
Момо подивилась йому в очі. їй було страшно цього чоловіка — насамперед через той холод, яким віяло від нього. Та водночас — дивовижна річ! — але вона почувала й жаль до нього, хоч і не могла б сказати, через що.
— Але мої друзі…— мовила вона. — їх я люблю.
Сірий пан скривився, наче в нього раптом заболіли зуби. Та він умить опанував себе і всміхнувся — усмішка вийшла тоненька, як проріз ножем.
— Я гадаю,— вкрадливо сказав він,— що нам треба серйозно поговорити, мала, аби ти зрозуміла, що до чого.
Він дістав з кишені сірого нотатника й, погортавши його, знайшов те, що шукав.
— Тебе звати Момо, так?
Момо кивнула головою. Сірий пан згорнув нотатника, знову сховав його до кишені й, стиха крекчучи, сів поруч з Момо. Якийсь час він не казав нічого, тільки замислено пахкав маленькою сірою сигарою.
— А тепер, Момо, слухай сюди пильненько, — почав він нарешті.
Та Момо й так увесь час силкувалася слухати. Тільки слухати Сірого пана було куди важче, ніж усіх тих, кого вона вислухувала досі. Там вона щоразу немовби сама ставала тим, хто говорив,— так добре розуміла, що він хоче їй сказати й що насправді почуває. Але з оцим прибулим такого просто не виходило. Хоч скільки вона вслухалась, їй усе здавалося, ніби вона провалюється в порожнечу й темряву, так наче ніякого співрозмовника насправді не було. Такого з нею ще ніколи не траплялося.
— Єдине,— провадив Сірий пан,— єдине, що важливо в житті,— це чогось досягти, чимось стати, щось собі здобути, мати щось. Той, хто чогось досяг,. хто став чимось значнішим і хто більше має, тому все інше приходить само собою: дружба, любов, пошана й так далі. Ти гадаєш, що любиш своїх друзів? Спробуймо поглянути на це чисто по-діловому.
Сірий пан пустив кілька кружалець диму. Момо сховала босі ноги під спідничку і якомога щільніш закуталася в свою велику чоловічу куртку.
— Тут щонайперше постає питання,— знову почав Сірий пан,— що ж, власне, мають твої друзі з того, що в них є ти? Є їм із цього якась користь? Ні. Чи допомагає це їм висунутись, більше заробляти, чогось досягнути в житті? Звісно, що ні. Чи підтримуєш ти їх у їхньому прагненні заощаджувати час? Навпаки. Ти їх від усього цього втримуєш, ти — камінь у них на ногах, ти руйнуєш їхній добробут! Може, ти досі цього не розуміла, Момо,— але, так чи інак, ти заважаєш своїм друзям уже тим, що ти тут є. Атож, насправді ти, сама того не бажаючи, їм ворог! І це в тебе називається любити?
Момо не знала, що відповісти. Вона ніколи не дивилася на це з такого погляду. їй на якусь мить навіть здалося, що Сірий пан має слушність.
— А тому,— повів той далі,— ми хочемо захистити твоїх друзів від тебе. І коли ти справді любиш їх, то допоможеш нам. Ми хочемо, щоб вони чогось домоглися в житті. Ми — їхні справжні друзі. Ми не можемо, згорнувши руки, дивитися, як ти втримуєш їх від усього, що в житті важливе. Ми подбаємо про те, щоб ти дала їм спокій. Отож ми й даруємо тобі усі оці чудові речі.
— Хто — "ми"? — запитала Момо тремтячими губами.
— Ми — з Ощадкаси Часу,— відповів Сірий пан. — Я — агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Особисто я нічого проти тебе не маю, але Ощадкаса Часу жартувати не буде.