І в такий весінній день, коли кожен проклинав погоду, хвіртку одчинила низька баба. Вона ще раз подивилась на ворота, де було прибито номер, потім не вагаючись зайшла у двір. Я сидів на гонку, зашиваючи комір, який мені підчас боротьби порвав Монька,
Тут живе провізор?
Війнуло огидливим смородом горілки. Баба це спитала хрипким голосом, хитро дивлячись на мене. Вона була вже стара, але на старість груди її стали ще товщі, ніби їх хтось навмисне вивернув. Сиве, попелясте волосся випадало з драної хустки на плече, облямовуючи брудне вухо, яке їй надавало ще хитрішого виразу. Вона була п'яна, але до горілки, мабуть, звикла здавна, бо стояла на ногах міцно, вгрузши черевиками без панчох глибоко в землю. Видно-було опухлі ноги із синіми і товстими, як мотузки, жилами.
— На біса тобі провізор?-сердито спитав я.
— Хе-хе... спробувала вона засміятись...— Не лайся синку, скажи мені і я піду.
Щоб одвязатись од цього огидливого створіння, я показав на флігель. Вона пішла насилу витягаючи ноги з багна, і щось бурмотіла про себе..
— Справжня відьма! — подумав я.
Біля ганку вона поставила свій ціпок, по хазяйському об нього обчистила грязь і тоді тільки застукала у
двері. Чекаючи поки одчинять, баба сіла на східці, задумливо перебираючи бахрому ганчір'я, що звисало з кофти.
— О, боже!—простогнала Варя, показавшись у дверях.
" Хе-хе. . . Не лякайся, голубонько. .. людк свої. . Ти тут баринею живеш, а про мене й забула... — Стара
глянула на Варю, що зовсім зблідла. — Хе-хе."
Зубів наполовину в роті не було, тому це "хе-хе" свистіло, шипіло, глузувало, лякаючи Варю.
— Чого вам треба од мене?
"Нічого, нічого, голубонько! Прийшла на тебе подивитись, порозмовляти, а ти втекла, не сказавши куди і в гості приходити... Хе-хе... Боїшся ти мене.
З хати вийшов Вакула. Він сказав шось на вухо Варі, яка була дуже стурбована, —забувши, що вони не езми, вона назвала його на т и:
— Покинь мене, іди!
— Так ти тут зовсім добре живеш... Не нудьгуєш... Вже і провізор тобі не до серця,-прошипіла баба.— —Я я була на кладовищі .. По ділу зайшла туди... І на могилу подивилась...
— Мовчіть!
" Та й боязка ти яка .. Я я й досі згадую. Ловка ти: так усе чисто й пальців не знати.
Може б ви зайшли в хату?— вже спокійніше сказала Варя.
Та де там! У тебе чисто: грязи нанесу... Ти мені винеси трохи грошиків... я й піду собі ... Не рада ти такій гості, по очах бачу.
— В мене грошей нема. У чоловіка .
Варя говорила тихо, її ледве можна було розібрати, вона кидала на мене збентежені погляди. немов просила, щоб я пішов у кімнату. Я я навмисно нахилився над сорочкою, удаючи, шо нічого не чую. Басі моя присутність мабуть була до речи, кожне слово вона вимовляла як-найголосніше.
Ну, тоді підожду, посижу: спішити нікуди.
Вони сиділа мовчки до приходу провізора. Баба писала щось по грязі ціпком і була зовсім спокійна, а Варя кусала губи, інколи з ненавистю зиркаючи на свою гостю. Коли хвіртка рипнула і в ній показався провізор, по обличчю баби пробігла якась єхидна думка Він розібрав мабуть ше здалеку, хто до нього прийшов: неголене обличчя, хоч і скривилось, але за п’ять, кроків до флігелю знову стало радісне.
-— Драстуйте.. — Він протяг жебрачці руку перший,—Холімте до хати. Поїсте, вип’яте трохи.
— Ти хитрий!— сказала баба.—Їсти я не буду... хіба тобі довго ...
Вона думки не доказала, бо провізор силоміць дотяг гостю до флігелю.
Ввечері я оповів Вакулі слово-в-слово підслухану розмову. Тоді і він став щиріший.
— Варя, хлоп’ята, нещасна жінка. Вона була і в "домі", і по вулицях ходила...
— Та що ти? Хіба б провізор, такий чистенький і гидливий, оженився б на ній?
Це зветься коханням, хлоп’ята... Яле ж вона була заміжня... Вона часто оповідала мені про свого першого чоловіка, який взяв її просто з вулиці. Вона показувала мені шрам на руці од ножа, який раз кинув на неї чоловік. Ох. і бив же він її!
Хіба вона з ним розвелась?
-— Та ні,— якось неохоче сказав Вакула.— він помер. Захворів, чи шо... І добре зробив, хлоп’ята.
Отже, в цій шаблонній історії, шо ніби мала з’ясувати все, що досі для мене неясно було я побачив ше
більше таємниць. "Як так помер чоловік?"— думав я, задаючи собі це безглузде запитання, немов досліджував смерть безсмертного.
"Яке право мала баба вимагати грошеіі?" Жебрачка у моїй уяві ототожнювалась з образом хазяйки "дому", "Чому Варя живе з провізором, якого зовсім не любить?" Ці всі питання мучили мене, але через те, шо я в той час все огортав таємницями і в усьому їх шукав—моїм словам ніхто не надав значіння. Коли Вакула оповідав неохоче життя Варі, я почував, що він щось од нас ховає. Мої думки перебив Монька.
— Що ти, Вакуло робитимеш, як провізор довідається?
Та він, мабуть, і зараз знає... Він, брат, ТВарки боїться, як чорт ладану.
А Наташу ти забув?
Яке мені діло до неї, але, сказавши це, він поквапливо додав:—тільки знайте, хлопці, що я Варі ке люблю... дуже розпутна вона.
Події сами викрили ту таємницю, яку мені хотілось так узнати. Жебрачка прийшла знову через день після першої візити. На цей раз вона ледве стояла на ногах. Хустки на голові не було, кофта розстебнулась, спідницю мабуть хтось хотів обірвати і вона волочилась по землі, вбираючи грязь. Був святковий день. На ґанках сиділи, лущивши насінна, всі мексиканці нашого двору. Вони, як червоні весняні жучки, повилазили зі своїх кор погрітись на. сонці.
— Як живеш, голубонько?—крикнула баба до Варі, що сиділа біля провізора.—Не одку-пилась ги
од мене, — бачиш прийшла... Пропила я грошики ...
Провізор швиденько зняв пенсне, заморгав очима, ніяково зиркаючи на сусід.
— Зайдіть, тьотю, до хати, — насилу промовив він.
— Не проси, не кланяйся... Обридло мені моє життя. Увійду хіба до тебе хазяйкою, Не показуй мені золотих зубів—не залякаєш!
Баба стояла посеред двору, з гордістю поглядаючи круг себе, немов всі люди тут залежали од неї. Візник, то завжди любив утручатись у чужі справи, підійшов до неї
— Ви, тітко, не кричіть, а розкажіть, що, як і до чого.
— Не слухайте її—вона п’яна!—пронизливо крикнув провізор.
Правда твоя, п’яна я. Коли б твзреза була, духу не хватило б.