— Нас тут троє! Не ти ж один з Наташею в кімнаті!..— казав сердито Монька.
Яле це рідко коли помагало, бо він нас не хотів помічати, немов навмисне робив нас свідками нашої поразки. Та Наташі, мабуть, не хотілося нікого з нас втрачати: вона одходила' од нашого товариша, як тільки він протягав руки, щоб її обійняти.
Кожен з нас мріяв про Наташу, щоб стати її чоловіком.
.. . Жили ми впроголодь. Поганий обід, що коштував дуже дешево, попадав у наш шлунок на тиждень раз і то не завжди. Гроші нас не любили, часто ні на віщо було купити чорного хліба й ми ходили тоді похмурі, лаючи Мончиного дядька, що барився десь у Америці з присипкою солодкого густого молока у
жерстяних коробках.
В такі часи кожного з нас можна було зустріти на толкучці. де ми продавали найновіше, що мали.
— Новое суконное... дешевка... раз в жизни: случай... кричав по російському що-сили хтось, із
нас...
Іноді траплялось, що й купували. 1 тоді із свіжими грошима, ми жили, забувши про вчорашнє й не думаючи про завтрашнє. Стіл увесь буз заставлений рум'яними паляницями, які ми купувапи заразом на всі гроші, ніби боялись, що завтра буде голод. Найбільше хліба з’їдав Вакула тому ми під кінець, коли його зоставалось зовсім мало, замикали у скриньку надрізану паляницю. Здебільшого ми пробивались роботою. Коли хтось із товаришів кликав нас викидати вугілля з вагонів або рити канави, ми йшли... але кому подобається така робота? Два-три дні. тиждень найбільше, ми гнули спину, а потім встромляли лопати і йшли за "рощотом". Взимку найгірше приходилось.
"Чого ти ходиш, за нею?" — спитали ми раз у нього.
В кімнаті однаковий холод, шо й на дворі, газету, що затуляє у вікнах розбиті шибки, оддуває пронизливий вітер, павутиння в кутку вкрите памороззю, —і ми всі цілий день ходимо, де попало, а ввечері збігаємось, нетерпляче чекаючи темряви, щоб поламати цілі паркани, курятники та інші місця, обшиті сосновою шальовкою. Ми навчились одривати дошки так, щоб вони не рипіли. Для цього Вакула ніс обценьки й поночи пальцем намацував цвях... П шоб заплутати сліди, ми йшли до чужого двору, переходили глухий провулок, а там через паркан кидали дзвінкі заморожені дошки на цеглу, що стояла тут, ше не за нашої пам’яти. Полум’я осяювало кімнату, в кутку ча наших очах втрачало свою красу павутиння, стіни парували, ставало тепло, а червона розтулена паша круглої залізної пічки робила нас радісними.
Коли кінчу,—починав розмовляти Вакула, млосно потягаючись усім широким і важким тілом, — і буду інженером, в мене у кімнаті завжди буде тепло. Тоді і одружусь. Ляжу на канапі і скажу: "жона, подай папіросу, там "посольські" на столі лежать, а сама, коли хочеш, їж шоколад11—він це говорив вдоволеним басом, ніби й справді лежав на канапі з "посольськими" в зубах.
Я я справлю собі костюм.,, і знімусь у ньому—казав Монька.
Ситі, одігріті теплом, ми балакали ліниво, не чуючи, як трясеться стіна од танців на хазяйчиній половині і забувши про те, що вранці всі переберемось до Вакули на ліжко.
Заснувши ми не помічали, як згасала пічка. Нап’яливши ковдру, я прокидався іде вдосвіта. Було холодно. Мертве світло лихтаря заморожувало ще більше кімнату. Даремно пробувати гріти руки біля холодного заліза!
— Посувайся, Вакуло.
Він слух’яно і, мені здавалось, не прокидаючись, одлазив до стіни, а я, як дитина до батька, притулявся до його м’ясистого теплого тіла. Монька не барився. Через хвилину чулась його лайка, наполовину перемішана єврейськими словами, бо він ніколи не вспівав встати раніше за мене, —а з краю було спати найхо-лоднішє.
... Наприкінці зими в нашім дворі сталась переміна. До флігелю, з яксго переїхав кудись у інше місце м’ясник, переселився провізор, але на цей раз не сам. Опівдні біля хвіртки спинився візник, а з драного, обшматованого фаетону встала висока і трохи повна жінка. Вона була дуже вродлива. За нею ніс дві корзини провізор. Він був такий радий, що з кожним охоче спинявся на розмову і знайомив усіх із своєю дружиною, яка незнайомому дивилась спокійно в очі, ніби казала: "от бачите, яка я".
На вікнах флігелю з'явились мережевні занавіски, при всій охоті ніхто не міг роздивитись, шо там робиться, Молода жінка не виходила нікуди, іноді вдень, коли занавіска одсувзлась, крізь шкло, видкілась її голова, нахилена над книжкою.
— Чи ти ба яка вчена! — говорили між собою жінки, спочиваючи після кухні, за балачкою на ґанку.
Таким усякий зуміє бути. А от. угоди чоловікові, вдягни, обмий, нагодуй дітей, винеси їсти свиням... Чи
піде тобі тоді книжка в голову?
Вони сердиті були на жінку провізора, може, тому, шо сами не були такі вродливі, а. може, заздрили її
білим пухким рукам, яких не псувала робота.
Що пані та...
— А ви бачили, як він біля неї: "Варусю, може, тобі того? Золотце моє, може тобі цього?" — перекривляла провізора суха, з гострим носом, бліда жінка.
— Така за те ж вона до нього,шо той лід. Мовчить, мовчить, а потім, як крикне. А він перелякний перед нею, як стовп...
— Вони й не вінчались.
Увесь двір розмовляв тільки про цю жінку. Чоловіки, що досі зовсім не помічали сухорлявої низької постати провізора, тепер перші протягали йому руку. Він трусив зморщеним обличчям, показував золоті зуби, намагався теж бути таким розвязним, як і вони. В нього навмисне випитували до дрібниць все інтимне,, а він нічого не помічав, одурманений, щастям.
— Де ти її взяв таку?
— З Парижу виписав.
І більше нічого од нього не добились.
Де йому, такому старому й такому нікчемному пощастилось дістати таку красуню?—він ке казав. Жили
вони інакше, ніж усі: обіди їм носила відкільсь стара служниця, в крамниці молода? жінка не ходила, а
їздила на візниках, про яких тут, на околиці, згадували тільки на різдво та на великдень. Провізор, мабуть, дуже любив; свою дружину, бо що-разу, вертаючись із служби, ніс під пахвою пакунки, зав’язані червоними або голубими стьожками, ми знали, що там. цукерки.
Ввечері, як і до шлюбу, приходили люди за "порошками". Про це. мабуть, не знала Варя. Раз вона, пішовши на город, побачила одного-дідка, шо ..нанюхавшись", як тут казали, "щось бурмотів. лежачи на снігу. Це мабуть був якийсь безпритульний старець, бо1 взимку ніхто не ходив на город з його одвіпувачів. Варя підвела і потягла його за собою, хоч він і од-бивався. Вона була дуже сильна, коли дідок не-схотів сходити по східцях, вона штовхнула його-і викинула на ганок, як подушку.