І в г а (сердито). Явдохо! Та ти сказилася, чи що? А диви, хтось ввійде, що я казатиму? Забирайся собі геть! Пришелепувата! Годі ж, кажу! Чуєш? Явдохо! А диви!
Я в до ш к а. Та я ж трошечки. От яка!
І в г а (прислухається до гомону в сінях). От, здається, вже хтось і йде.
Входять Клим і Микита. Схожі один на одного, тільки Микита нижчий, добродушний на вигляд; п'яний.
Клим (до Микити). Ну, йди, йди, п'янюго, йди! Побачимо. (Неспокійно, злодійкувато озирається).
Микита (ступає за поріг і вперто випростується). От же і ввійшов. Ну? Ввійшов і не боюсь.
І в г а (незадоволено). Та чого ви сюди? Дядьку Микито, а що вам треба? Не можна, пани зараз обідати будуть. От, їй-богу! (До Явдоиіки). Та чого ти ще тут? Іди звідси! (Випиха Явдошку в кухню). Тату, заберіть дядька та йдіть собі. От, дивіться!
Микита. Ша, дівко! Ти знай, з ким говориш. Я тут, і, значить, так полагається. Поняла? Ти не думай, що високо вилетиш. Високо несешся, а низько сядеш.
Клим. Та годі, Микито. Ну, годі. Ну, чого ти? Хіба тут місце? Ну, випив і йди додому спати в солому. Випив і йди собі, ляж, проспись.
Микита (до Івги, так само). Ти думаєш, що когось обдуриш? Нет, я старий салдат, на похторитєльной службі сал-датськую кров проливав.
І в г а (озираючись на двері в покої). Дядьку Микито! От, боже ж мій! Зараз пані ввійдуть. Тату! А, господи. Ну навіщо ви їх сюди привели?
Микита. Я сам прийшов! Мене не треба водить. За правду я в огонь і в... куди вгодно піду. Ти мене...
Клим. Микито, ходім, бог з ним, ходім собі помаленьку.
Микита (не глянувши навіть на брата, до Івги). Племінниця! Не задирай носа! Слиш? Я от — босяк, батько твій ограбував мене, ну, не задирай ще носа. Подожди ще-трошки. Ти думаєш, много тямиш? А ти знаєш, скудова став чела-єк на світі? Га?
І в г а. Ну от, вже тепер про обізяну почнуть. От, боже ж мій! Дядьку, я вас просю: ідіть собі. Я вам винесу чарку горілки, тільки...
Микита. Подожди. Чарка чаркою, то само собою, а от обізяна, то, скажем, тоже само собою. Челаєк єсть од обізяни. Знаєш? Нє, постой. Од обізяни чи не од обізяни? Я от хочу пана спитати. Чи од обізяни, чи нє? Как од обізяни, так... (Грізно повертається до Клима). Так как же ти смів забрать землю у рідного брата? Га? Давай січас свій вопрос! Я тебе тут питаю, і давай свій вопрос!
ї в г а (щоб залякати). Тшш! Пани йдуть, ідіть швидше!
Клим (хапаючи Микиту за рукав). Пани йдуть, Микито, ходім, ходім!!
Микита. Ну, так що? Я й спитаю панів! Що мені пани? І всьо. Весь вопрос. Я й спитаю пана: маєш ти право у рідного брата землю однімать? Ви думаєте, я не знаю, що ви тут затіваєте? А, нам всьо звєсно. Я на похторитєльной службі, как бил, у... Я, брат, понімаю всякі артикуляції.
Кл им (рішуче). Ну, знаєш що, Микито? Ходім, я тобі щось скажу. Ходім до пана, хай пан нас розсудять. Ходім.. Ну, ходім! Пан у конторі, ходім. Раз так, то ходім. У контору, пан у конторі. Ходім!
Микита. У канторі? А-а, ну, ходім у кантору. Ти думаєш, я кантори боюся? Я, брат, землі не крав у брата рідного, я...
Клим. Ну, добре, добре. Іди. (Обережно випихає його в сіни й зачиняє за собою двері).
У вікно в цей час зазирає кілька разів Панас. Коли брати вийшли, він підходить знов до вікна. Стиха стукає:
— ївго! ївго!
Ївга (підбігає). Ой, чого тебе тут носить? Сховайся, а то як побачать...
Панас. Та вже можна чи ще не пора? Надокучило сидіти в кущах, хай воно сказиться.
Ївга. Можна. Іди, хтось іде! (Хутко одходить).
Панас ховається.
З вітальні поспішно, щось поправляючи на собі, входить М о р о ч и н-с ь к а, з добрим, невиразним лицем жінка й здивовано озирається по хаті.
Питає:
— А де Ж ВОНИ?
Ївга. Хто, пані?
Морочинська. Та... Хто ж тут оце балакав?
Ївга. Та то заходив прикажчик. Питався пана.
Морочинська. Ая вже думала, що то наші приїхали з вокзалу. Що ж це їх так довгенько нема; ще, хай хранить господь милосердний, що трапилося в дорозі. (В саду чується виття собаки). Ох, боже мій! Знов той собака! (Схвильовано хапається за серце і ТЯОІСКО дихає). Що ж воно таке? Та дивились хлопці в кущах? Не може ж бути, щоб не можна було найти її! Біжи скажи Панасові, щоб... чи кому там, щоб пошукати. Та пильно. (Собака знов виє). От-от... (Морочинська в тривозі й злякано озирається по хаті). Та що ж це, господи, таке? Біжи, їсю, скажи хлопцям...
Ївга. Та шукали, пані. Кажуть, що то не собака виє.
Морочинська (з захованою тривогою). Як то не собака? А що ж то може бути? Як то не собака, я питаю! Оце мені подобається. Ну, що ж то може бути, говори!
Ївга. А я знаю?
М о р о ч и н с ь к а. Як то не знаєш? Що ж то може вити вдень? (Собака виє). Ні, це щось просто неможливе! Поклич мені сюди Панаса...
ї в г а (підходить до вікна й гукає): Панасе!.. Панасе!..
Голос Панаса з саду:
— Агов!.. А що там?
ї в г а. Іди, пані кличуть. Та ногами, хутко!
Панас (у вікно, скидаючи шапку). Пані мене кликали?
Морочинська. Панасе, що ж це таке? За чим же ви там дивитесь? Що то за біда така, що ви не можете вигнать якогось пса з саду? Пошукай та вижени мені зразу.
Панас. Та я, пані, оце саме й шукаю в саду того проклятого собаку. Та коли ж нема ніде тварюкн. Прямо аж страх бер£, що воно таке, єй-бо, пані, щоб я з цього місця не зійшов: чую — виє, біжу на те місце — нема. Нема, як крізь землю провалилось. А в мене ж під носом вило, он там, у кущах. Мара якась! Нечиста сила, чи що?
Морочинська (махаючи на нього руками). А що ти говориш! Чи то можна таке верзти! А чи ти з розумом?
Панас. А що ви думаєте, пані? А чи не вив так само собака, чи хто його там зна, коло Самокиша, як мало статись з ним оте нещастя? Вило оттак самісінько, як оце у нас тепер. Єй-бо, пані.
Морочинська (злякано, хрестячись). А що ти кажеш! А що ти говориш, хай бог боронить] Сказився ти, чи що? Іди собі. Таке наговорить. (Дуже занепокоєна іде в покої).
Панас (закусює губу й підморгує Івзі). Злякалась-та-ки! Ще вити, чи годі? (Раптом затуля кулаком рота й приглушено регоче). От дурна стара, хай тобі западеться! А за бабою ще не хоче посилати?
ї в г а. Стидається синів.
Панас. Покличе. Та ще вить чи буде? Буде, мабуть? І в г а. Буде, буде. Ввечері приходь до нас. Панас. Так десятка ж! Чуєш? ї в г а. Та добре. Тікай, щось іде.