Молода кров

Сторінка 11 з 15

Винниченко Володимир

Антось. Та бог з ними, нехай собі... Що-небудь з водою. Тшш!.. Наче йдуть? (Чути нервовий голос Макара Макаровича). Так і є: ідуть! Що ж робить? Сюди, здається. Слухай. Так і є... Гаврику, ти старайся, щоб...

Макар Макарович (держачись обома руками за серце, хутко вбігає в вітальню. Шукає очима, до Антсся). Де мати?

Антось. Мама вийшла... в кухню. А що таке? Щось сталось? Що з вами, дядю? Чого ви такий блідий?

Макар Ма-карович (безсило сідає). Ну-ну! Це, дійсно, посліднє слово культурного хазяйства! Дякую.

Степан Макарович, увійшовши слідом, весь час блідо посміхається.

Антось (до Степана Макаровича). Що там сталось, дядю?

Степан Макарович. Та нічого особливого. Ми проходили повз будку Шукая. Ну, він загарчав, а Макар трохи не умлів. І з серцем у нього щось...

Макар Макарович (обурено схоплюючись). Це у тебе загарчав так?! О, дякую, дякую за таке гарчання!.. Здоровенна собарлюка вистрибує на тебе, трохи не xana за горло, рявка, як з гармати, і він... "загарчав"! Ну, сільська ідилія. І це — культурне хазяйство.(Б'є себе пальцем по лобі). Та це, голубчику, те саме варварство! Для якого чорта, я тебе питаю, тобі собаки? Для чого? Од кого? Од злодіїв? Та ніколи ще ні одна собака не втримала злодія! Ні одна! Це азіатчина. Це... тільки родичів одганять і нерви їм псувать. Тільки! Єдина користь з них. Правду тобі говорю. Фу, серце так б'ється, що... Антосю, голубе, поклич матір, хай дасть мені валер'янових крапель. Ні, годі. Завтра їду. Чекай, я сам піду до неї. (Встає, хоче йти).

Антось (клопотливо). Ні, ні, дядюшка, ви вже сидіть, я сам принесу все, що хочете. Я зараз... Гаврику... Ну, нічого, я сам... Так вам валер'янових крапель? Добре, добре. Може, ще чого? Гаврику... Тільки мами десь немає, пішла...

Степан Макарович. Та ходім до мене, я тобі дам, у мене, здається, повинні буть. Може, брому? То в аптечці єсть багато...

Макар Макарович. Все одно, що-небудь, таке сер-цебієння, що...

Встає. Антось і Гаврик дуже старанно помагають йому. Макар Макарович і Степан Макарович виходять.

Антось (біжить до дверей в покої Морочинської). Ну, тепер швидше бабу випровадить. Гаврику, голубе, стережи!.. Мамо... Мамо! Це я... Виходьте, бабо... Ідіть швидше... Дядьки...

Морочинська з бабою Саламахою виходить сумна й задумлива.

Баба Саламаха. Так-так, пані... Що знала, те сказала, а тепер самі думайте. Що баба знала, те сказала, а ви хоч плюньте на те. Атож. Прощавайте, пані, треба йти, мабуть... Кудою йти, паничу?

Антось (виводячи на веранду). Сюдою, бабо, сюдою...

Щось питає її дорогою, баба одповідає й виходить.

Антось (вертаючись до матері). Ну що, мамо? Як?

Морочинська (виходячи з задуми). Та що? Дурниці, розуміється, хто може тому вірити, що плеще якась там баба? Так, просто мені інтересно було послухать, як то вони там гадають. Нічого не сказала, щось пошепотіла, подивилась у воду. Дурне все... Біляву дівчину якусь. Ну, правда, дещо й угадала... Так що то! (Раптом бере Антося за руку й ласкаво притягає до себе). Сину мій, я ж не зла тобі хочу, коли противлюся... Яка вона тобі пара? "Білява, каже, собака...— чи той, тьху, хай тобі! — білява дівчина, каже, вирятує вас від того, що віщує собака". Атож, сину, і в науці відомо, що собаки часто виють перед нещастям. Правда ж, сину? Я от недавно ще читала один роман, так там прямо так і говорилось ( про це, та забула, як саме.* Треба буде розшукати ту книжку... Як ти думаєш, сину?

Антось. Та... хто його зна! Наука, може, й не дуже... Але єсть деякі вчені, які серйозно займаються гаданням. В Англії, наприклад, багато людей вірить. Єсть щось таке, чого наука ще не може знати...

Морочинська. О-о, я ж це саме вам і кажу! А вам смішки. Ой сину, а ти знаєш, що оця Саламаха сказала мені таке, чого ні одна душа на світі не зна. А вона вгадала. Як? А, от то-то ж бо й є!.. "Білява дівчина"... Так-так, ніби все сходиться. Хто його зна... Що ж, якби не такі негарні люди були її батьки. А то ж такі неприятні, особливо той батько її. А де ж, сину, дядьки пішли? Вона мене так приголомшила, ця баба, що я вже й не слухала, хто тут і як... Пішли кудись?

А н т о с ь. У дядька Макара серце щось там. Шукай налякав... Так Степан Макарович йому брому, чи що... Та от вони, здається, йдуть. Хотіли до вас, та я не пустив.

Макар Макарович (входячи). Ні, голубе, годі, буде з мене, погостив, набрався всяких сільських радощів, треба рушати в дорогу. Бог з вами, з вашими Шукаями, свинями, нареченими... Я піду до себе, в свій кабінет: там мене, принаймні, ніхто за ногу не вхопить... Зробить — нічого не робив. І бачу, що й не зроблю, хоч би тут всіх авторитетів науки привів. Авторитет тут інший. Тут вірять в дворянську кров, у відьму, в пристріт, а науці нема чого робить. (Дратується). Якого чорта тільки я, йолоп, поїхав, спитатися? Не знав, з ким матиму діло? Здається, тисячу негрів міг би переконати й навчити за цей час, а от її ніхто не переконає. От вона, я вже бачу, сидить так, немов на муку вийшла. По лиці бачу, що рішила ні за які скарби не мішати своєї чудесної крові з мужичою. А, хай вам... я не знаю що! Ідіть ви собі! Завтра вдосвіта давайте коней, і геть, геть звідси. Годі. Рішайте, як знаєте, я вже не можу, мені це коштує занадто багато. Он серце так і ходить... Ху!.. Ну, Лено, в останній раз тебе питаю, тільки ради бога, без сліз і без трагедій: згоджуєшся ти влитиГ в наш рід молодої мужичої крові чи хочеш, щоб Антосеві діти були такі, як, наприклад, я, з такою чисто дворянською кров'ю? Хочеш? Морочинська (тихо, сумно). Хочу...

Всі здивовані.

Макар Макарович. Чекай, на що ти... Чого ти хочеш? Щоб женився Антон чи щоб не женився на мужичці? Морочинська (глибоко зітхаючи). Хай жениться... , Хочу...

Макар Макарович. Чекай, я нічого не розумію. Це ти знов свої комедії чи серйозно?

Морочинська. Серйозно, Макаре... Хай бере її. Що ж робити? Проти долі не підеш. Значить, судилось. Аби було добре... Може, й справді ваша наука правду говорить...

Макар Макарович так здивований, що не може нічого сказати.

Степан Макарович (рівно). Так ти це твердо рішила?

Морочинська. Ну, а що ж мені робити? Рішила... Подумала та й рішила...