З досвіду свого життя він знав, що успіх будь-якої громадської справи не може не залежати від багатьох людей, що між ними знайдуться й такі, хто погано виконає частину діла чи просто помилиться. Але тільки слабка духом і жалюгідна людина, бувши поставлена до надзвичайного діла за надзвичайних обставин і не виконавши його, здатна жалітись на те, що інші люди винні в цьому. Чистий голос сум-ліпня казав йому, що він людина особлива, з досвідом колишнього підпілля, тому його й висунули на це надзвичайне діло за надзвичайних обставин, щоб своєю волею, досвідом, організаційним навиком здолати всі і всякі небезпеки, труднощі, злигодні, перешкоди, помилки інших людей, від яких залежало це діло. От чому Матвій Костьович не міг винуватити й не винуватив нікого в своєму провалі. І свідомість того, що він не тільки провалився сам, а й не виконав свого обов'язку, страшніше й гірше за всяку іншу муку краяла душу Костьовича.
Невгамовний правдивий голос сумління підказував йому, що десь у чомусь він схибив. І він знову й знову болісно перебирав у пам'яті найдрібніші деталі своїх вчинків та слів з того моменту, як розлучився з Іваном Федоровичем Проценком та Лютиковим, і не міг знайти, де, в чому й коли схибив.
Матвій Костьович раніше зовсім не знав Лютикова, а зараз він безмірно вболівав за нього,— передусім тому, що тепер тільки від Лютикова залежало, чи виконає він справу, доручену їм обом. Але ще частіше, в страшних муках, у тузі нестерпній, душа його зверталась до Проценка, їхнього спільного керівника та його особистого друга, й питала:
"Де ж ти, Іване Федоровичу? Як ти? Чи живий ти? Чи б'єш ти проклятих ворогів, чи подужав ти їх, чи перехитрував? А що, як і мене, терзають вони твою душу? І, може, круки серед степу вже клюють веселі твої очі?.."
Розділ двадцять дев'ятий
Попрощавшися з Лютиковим та Шульгою, Іван Федорович і дружина його виїхали до загону, що базувався в Митя-кинських лісах по той бік Сіверського Дінця. Довелось дати чималенький гак, обминаючи територію, вже зайняту німцями. Все-таки Іван Федорович устиг переправити свій газик через Донець і вночі прошмигнути на базу, коли німецькі танки входили в станицю, від імені якої й ліси дістали свою назву.
Ліси, ліси... Та хіба ж це ліси? Хіба можна ці чагарникові зарості, розкидані по невеликій території, порівняти з лісами білоруськими чи брянськими — батьківщиною партизанської слави! В районі Митякинських лісів не те що розпочинати воєнні дії, великому загонові навіть сховатись було ніде.
На щастя, коли Іван Федорович і дружина його прибули на базу, партизани вже покинули її й вели бої з німцями на дорогах західного напряму.
Як жалкував потім Іван Федорович, що в перший день приїзду не зробив, не зумів зробити висновків із такої простої та ясної думки, що майнула в голові: загін, чи не найбільший в області, не має бази укриття!
Ворошиловградська область розділялась на кілька територіальних округ, на чолі яких стали секретарі підпільного обкому партії. Іван Федорович був одним із цих секретарів. Віданню Йвана Федоровича підлягало кілька райкомів з безліччю підпорядкованих їм підпільних груп. У районах були ще окремі диверсійні групи, що з них одні підлягали місцевому підпільному райкомові, другі — обкомові, треті — Українському або навіть Центральному штабові.
Цю підпільну розгалужену мережу обслуговувала ще складніша за характером конспірації система явочних квартир, місць укриття, баз продовольства та озброєння, засобів зв'язку — технічних і через спеціальних зв'язкових. Крім звичайних явочних квартир по районах, у розпорядженні Йвана Федоровича, як і в інших керівників обласного підпілля, були квартири, відомі тільки їм: одні — для зв'язку з Українським штабом, другі — для зв'язку керівників області поміж собою, треті — для зв'язку з керівниками районів або командирами загонів.
На території кожної округи діяло кілька дрібних партизанських загонів. А крім того, в кожній окрузі створили тоді чималий загін, де, за первісним задумом, і мав перебувати секретар обкому — керівник підпілля в окрузі: гадали, що перебування в крупному партизанському загоні забезпечить секретареві обкому відносну безпеку, а значить, і більшу свободу дії.
Головною явочною квартирою для зв'язку керівників во-рошиловградського підпілля був медичний пункт у великому селі Оріхове в Успенському районі. На хазяйку квартири Іван Федорович призначив місцевого лікаря Валентину Кротову, сестру Ксенії Кротової, зв'язкової Івана Федоровича. Тоді, коли Йван Федорович перебував іще в Краснодоні, Ксенія Кротова жила вже у своєї сестри-лікаря, і від неї, Ксенії Кротової, Іван Федорович мав дістати перші відомості про те, як ідуть справи в інших округах після окупації їх німцями.
Поклавши на свого помічника обов'язки головного храни-теля партизанського продовольства та зброї в Митякинських лісах і заразом — начальника всього зв'язку з округами, Іван Федорович виїхав до свого загону. Власне, він не виїхав, а пішов. Уся місцевість довкола кишіла німецькими військами. Як не тішив себе Йван Федорович думкою, що їздитиме всюди на своєму газику,— він навіть бензину призапасив принаймні на рік,— довелося загнати багатостраждальний газик у печерку в одному з глиняних кар'єрів серед лісу й завалити вхід. Катерина Павлівна, що виконувала в Івана Федоровича обов'язки зв'язкової та розвідниці, посміялася з чоловіка, і вони разом пішли до загону пішки.
Кілька лише діб минуло відтоді, як у приміщенні Крас-нодонського райкому партії Іван Федорович умовлявся з генералом, командиром дивізії, про зв'язок, а як усе змінилося довкола! Звичайно, ні про яку взаємодію з дивізією вже не могло бути й мови. Дивізія ця вистояла на Дінці під Ка-менськом саме стільки, скільки їй наказали, втратила понад три чверті свого вже не повного складу, а потім знялася й відійшла. Вона втратила так багато, що, здавалося, вже й немає ніякої дивізії, але ніхто не говорив про неї в народі "розгромлена", ніхто не говорив про неї — "потрапила в оточення" або "відступила", всі казали про неї — "відійшла". І вона справді відійшла,— відійшла, коли на величезних просторах поміж Сіверським Дінцем та Доном уже діяли чималі німецькі з'єднання.