Але потай він заздрив закордонним галстукам та зубним щіткам своїх товаришів так, що його малинова лисина вся вкривалась потом.
— Пречудова штучка! — зітхав він.— Подумайте тільки — запальничка, вона ж складаний ножик, вона ж пульверизатор! Ні, все-таки в нас так не вміють,— казав цей громадянин країни, в якій сотні й тисячі рядових селянських жінок працювали на тракторах та комбайнах по колгоспних ланах.
Він хвалив закордонні кінокартини, хоч їх і не бачиз, і міг годинами, по кілька разів на день, перегортати закордонні журнали — не ті журнали з економіки гірничої справи, які іноді потрапляли в трест,— ці журнали його не могли цікавити, бо мов не знав і не намагався вивчити,— а ті, що їх часом завозили співробітники: журнали мод і взагалі такі журнали, де було багато елегантно вбраних жінок і просто жінок, якомога більш оголених.
Але в усіх цих висловлюваннях, смаках, звичках і схильностях не було нічого підкресленого, що дуже вирізняло б його з-поміж інших. Тому що багато, дуже багато людей, у яких були зовсім інші інтереси, інша діяльність, інші думки та пристрасті, в стосунках із Стаценком у тому чи в тому випадку виявляли схожі з ним смаки чи погляди, не замислюючись над тим, що в їхнім житті вони займають десяте, чи останнє, чи просто випадкове місце, а в житті Стаценка вони є виявом усієї натури.
І так він і прожив би, цей дебелий, з малиновим обличчям та лисиною, забарний, не визивно, але гідно солідний чоловік-невидимка, з тихим низьким грудним голосом та маленькими червоними очицями застарілого любителя випити, прожив би до кінця днів, ні з ким не друживши, хоч його й приймали геть усі, поміж ненависних йому денних та нічних службових годин, засідань місцевкому, незмінним членом якого він був, поміж пиятикою й преферансами, помалу підіймаючись незалежно від власної волі із щабля на щабель по нехуткій службовій драбині,— так би він і прожив, коли б...
Те, що країна, в якій жив цей чоловік-невидимка, не може вистояти проти Німеччини, було ясно Стаценкові од самого початку: не тому, що він мав відомості про ресурси обох країн і щось тямив у міжнародних відносинах,— він зовсім не знав і не хотів знати ні того, ні другого,— а тому, що не могла ж країна, аж така далека від ідеалу його життя, вистояти проти країни, що, як він гадав, цілком відповідала ідеалові його життя. І вже в ту недільну годину червня, коли він почув по радіо про початок війни, в Стаценка всі нутрощі занили від турботи, від якогось хвилювання, що виникає перед нагальною потребою змінити обжиту квартиру.
При кожній звістці про те, що Червона Армія залишає міста далі та далі од кордону, він щораз більше розумів, що квартиру змінити конче треба. А коли німці взяли Київ, Стаценко був уже немовби в дорозі до нового місця проживання з грандіозними планами, як його обладнати й освоїти.
Так до вступу німців у Краснодон Стаценко пройшов духовно приблизно той самий шлях, що Наполеон пройшов фізично від моменту втечі з острова Ельби до вступу в Париж.
До генерала фон Венцеля його, Стаценка, довго й грубо не впускали — спочатку иартовий, потім денщик. На біду його, з будинку вийшла бабуся Віра, якої Стаценко дуже боявся, і він, сам не знаючи, як це сталося, похапцем зняв капелюх, уклонився бабусі в пояс і вдав, що скористався з двору, щоб пройти з вулиці на вулицю. І бабуся не побачила в цьому нічого дивного. Все-таки він дочекався біля хвіртки, поки вийшов молоденький ад'ютант.
Товстий Стаценко, знявши капелюх, підтюпцем біг обіч і трохи позаду німецького офіцера. Ад'ютант, не дивлячись на нього й не вдаючися в те, що говорив Стаценко, показав йому пальцем на німецьку комендатуру.
Комендант міста, Штоббе, штурмфюрер служби СС, був із тих відлитих за єдиною моделлю пристаркуватих прусе ь-ких жандармів, яких Стаценко в юності немало надивився в "Ниве" на фотографіях, що зображували зустрічі вінценосців. Штурмфюрер Штоббе вигляд мав апоплексичний, кожен вус його був туго закручений, як хвіст морського коника, одутле обличчя, вкрите дрібнісінькою мережею жовто-сизих прожилок, було набрякле пивом, а вирячені очі набирали того каламутного пляшкового кольору, в якому не можна відрізнити білка від роговиці.
— Ви хочете служити в поліції? — відкинувши геть неістотне, прохрипів штурмфюрер Штоббе.
Стаценко, сором'язливо похиливши набік голову та щільно притуливши до стегон повні невеличкі руки з пальчиками, схожими кольором і формою на закордонні консервовані сосиски, сказав:
— Я інженер-економіст, я гадав би...
— До майстера Брюкнера! — не дослухавши, прохрипів Штоббе й так вирячив водяві очі, в яких білок зливався з роговицею, що Стаценко, зигзагувато відступаючи од коменданта, вийшов у двері задки.
Жандармерія містилась у довгому, давно не біленому, облупленому одноповерховому бараці, що притулився до пагорка, нижче від райвиконкому, за пустирем, відокремленим від того району, який називали по-простому Восьмидомики. Раніше там містилась міська та районна міліція, і Стаценко запросто одвідував це приміщення перед війною в зв'язку з крадіжкою, що сталась у нього дома.
Супроводжуваний німецьким солдатом з рушницею, ввійшов Стаценко в напівтемний коридор, такий знайомий йому, і раптом перелякано сахнувся: він мало не наскочив па довгого, на півтулуба вищого за Стаценка чоловіка в старому картузі, відомого в Краснодоні шахтаря — Гната Фоміна. Гната Фоміна ніхто не супроводжував. Він був у начищених чоботях та в костюмі, такому ж пристойному, як і з
Стацепка. І обидва ці пристойно зодягнені добродії, шмигнувши очима, розійшлися, наче не впізнали один одного.
В приймальні того самого кабінету, де містився колись начальник краснодонської міліції, Стаценко побачив перед собою Шурку Рейбанда, експедитора хлібозаводу, в добре знайомій Стаценкові чорній, з малиновим верхом кубанці на маленькій смаглявій костяній голівці. Шурку Рейбанда, вихідця з німецьких колоністів, знало все місто, бо він одпус-кав хліб їдальням усіх установ, хлібним кіоскам та крамницям міського споживчого товариства. Ніхто його й не звав інакше, як Шуркою Рейбандом.
— Василь Іларіонович!..— з тихим подивом сказав Шурка Рейбанд, але, побачивши солдата за спиною в Стаценка, запнувся.