— Називати його я не маю права,— трохи зніяковівши, сказав Володя.— Тобі відоме розташування німців у парку?
— Ні...
— Ми з Жорою хочемо зараз піти в розвідку, та вдвох, звісно, трудно. Толя Орлов просився, але дуже кашляє,— усміхнувся Володя.
Олег який час мовчки дивився мимо нього.
— А я не радив би робити це сьогодні,— сказав він.— Усіх, хто підходить до парку, видно, а що робиться в парку, не видно. Простіше все це зробити вдень, без фокусів.
Парк був обведений прозірною горожею, і в усіх чотирьох напрямах до парку прилягали вулиці. І Олег, з властивою йому практичною кмітливістю, запропонував завтра ж послати по кожній вулиці в різний час по одному пішоходові, який повинен тільки запам'ятати розташування крайніх до вулиці зеніток, бліндажів та автомашин.
Те збудження діяльності, з яким хлопці прийшли до Олега, трохи спало. Але не можна було не погодитися з простими доводами Олега.
Чи лучалось тобі, читачу, блукати в глухому лісі вночі, або самотньому опинитись на чужині, або зустріти в лоба небезпеку, або попасти в біду, таку, що навіть близькі люди одвернулись од тебе, або в шуканнях нового, невідомого людям, довго жити не зрозумілим і не визнаним усіма? Якщо траплялася тобі одна з цих бід або труднощів життя, ти зрозумієш, яка ясна та мужня радість, яке невимовне сердечне почуття подяки, який приплив сил незборимих охоплюють душу людини, коли вона зустріне друга, чиє слово, чия вірність, чия мужність і відданість лишились незмінними І Ти вже не сам на землі, з тобою поряд б'ється серце людини!.. Саме цей світлий потік почуттів, їх високий тиск у грудях відчув Олег, коли, залишившись наодинці з Ванею, при сяйві степового місяця, що вже пересунувся по небу, побачив спокійне, насмішкувате, натхненне обличчя друга з цими короткозорими очима, що мерехтіли добрістю й силою.
— Ваню! — Олег обхопив його великими руками, і пригорнув до грудей, і засміявся тихим щасливим сміхом.— Нарешті вже я бачу тебе! Чому ти так довго? Я змучився б-беа тебе! Ах ти, ч-чорт такий! — говорив Олег, заникуючись і знову обіймаючи його.
— Пусти, ти ребра мені поламав, я ж не дівчина,— тихо сміявся Ваня, визволяючись з його обіймів.
— Не думав я, що вопа т-тебе на ланцюжок візьме! — лукаво кепкував Олег.
— Як тобі не совісно, справді,— зніяковів Ваня.— Хіба я міг після всього, що сталось, покинути їх, не влаштувавши, не впевнившись, що їм не загрожує небезпека? До того ж це незвичайна дівчина. Якої душевної ясності, яких широких поглядів! — захоплювався Ваня.
Справді, за кілька днів, що Ваня прожив у Нижньоолек-сандрівському, він устиг викласти Клаві все, що він продумав, відчув і написав у віршах за дев'ятнадцять літ життя. І Клава, дуже добра дівчина, закохана у Ваню, мовчки й терпляче слухала його. І коли він що-небудь питав, вона охоче кивала головою, в усьому погоджуючись із ним. Не було нічого дивного в тому, що чим більше Ваня був біля Клави, тим ширшими йому здавались її погляди.
— Бачу, бачу, т-ти зачарований! — заникуючись, казав Олег, дивлячись па друга усмішкуватими очима.— Ти не сердься,— раптом серйозно сказав він, помітивши, що топ його неприємний Вані,— я ж так, пустую, а я радий твоєму щастю. Так, я радий,— мовив Олег проникливо, і на лобі йому зібгались подовжні зморшки, і він коротку мить дивився мимо нього.
— Скажи одверто, це не Валько дав завдання Осьмухі-ну? — спитав Олег трохи згодом.
— Ні. Цей чоловік просив Володю дізнатися в тебе, як знайти Валька. Я для цього, власне, й залишився тут.
— В тім-то й біда, що я не знаю. Я боюся за нього,— сказав Олег.— Давай, одначе, пробиратися в сарай...
Вони причинили за собою дверцята і, не роздягаючись, улаштувались обидва на вузькому тапчані, й довго ще шепотіли в темряві. Здавалось, нема неподалік од них німецького вартового і нема навколо ніяких німців. Котрий уже раз вони говорили:
— Ну, годі, годі, треба хоч трохи поспати... І знову починали шепотіти.
Олег прокинувся від того, що дядя Коля його будив. Земнухова вже не було.
— Ти чого ж це одягнений спиш? — спитав дядя Коля з ледве помітною усмішкою в очах і губах.
— Сон звалив богатиря...— намагався жартувати Олег, потягуючись.
— Отож-то, богатиря! Чув я все ваше засідання в бур'яні під сараєм. І що ви з Земнуховим базікали...
— Т-ти чув? — Олег із заспано-розгубленим виразом обличчя сів на тапчані.— Чому ж ти нам сигналу не подав, що не спиш?
— Щоб не заважати...
— Не чекав я від тебе!
— Ти ще багато чого від мене не чекаєш,— говорив Микола Миколайович своїм повільним голосом.— Чи знаєш ти, наприклад, що в мене є радіоприймач, просто під німцями, під мостиною.
Олег так розгубився, що обличчя його набрало дурнуватого виразу.
— Як? Т-ти свого часу не здав його?
— Не здав.
— Виходить, приховав од Радянської влади?
— Приховав.
— Ну, Колю, справді... Не знав я, що ти такий лукавець,— сказав Олег, не знаючи, сміятись йому чи ображатись.
— По-перше, цим приймачем мене преміювали за хорошу роботу,— казав дядя Коля,— по-друге, він закордонний, семиламповий.
— їх же обіцяли повернути!
— Обіцяли. І тепер він був би в німців, а він — у нас, під мостиною. І коли я вночі слухав тебе, я зрозумів, що він стане в пригоді. Виходить, я кругом правий,— без усмішки казав дядя Коля.
— Все-таки молодець ти, дядю Колю! Умиймося та зіграймо партію в шахи до сніданку. Влада в нас німецька, і працювати нам однаково нема на кого! — в чудовому настрої просторікував Олег.
І в цей час обидва вони почули, як дзвінкий дівочий голос гучно, на весь двір, спитав:
— Послухай-но ти, бовдур: Олег Кошовий не в цьому будинку живе?
— Was sagst du? Ich verstehe nicht1,— відповів вартовий біля ґанку.
— Чи ти бачила, Ніночко, такого бовдуряку? Ні чорта по-російському не розуміє. Тоді пропусти нас або поклич яку-небудь справжню російську людину,— промовляв дзвінкий дівочий голос.
Дядя Коля й Олег, перезирнувшись, повисували з сарая голови.
1 Що ти кажеш? Я не розумію (нім.).
Перед німецьким вартовим, що трохи навіть розгубився, біля самого ґанку стояло двоє дівчат. Та, що розмовляла з вартовим, була така яскрава, аж Олег і Микола Миколайович звернули увагу насамперед на неї. Це враження яскравості йшло від її строкатого плаття, що вбирало очі: по небесно-голубому крепдешину густо посіяні якісь червоні вишеньки, зелений горошок і ще блискітки чогось жовтого та бузкового. Вранішнє сонце блищало в її волоссі, яке, вкладене спереду золотавим валом, спадало на шию й на плечі кучериками, тонкими і, мабуть, ретельно продуманими поміж двох дзеркал. А яскраве плаття так ловко облягало її етап і так легко, ніжно обтікало її повні стрункі ноги в тілесного кольору панчохах та в кремових елегантних туфельках на високих каблуках, що від усієї дівчини йшло відчуття чогось дуже природного, моторного, легкого та прозорого.