— Тоді вже післязавтра,— з усмішкою сказав Володя.— А Толю Орлова можна з собою привести?
— Хотів одного загітувати робити на німців, а маю зразу двох,— усміхнувся Лютиков.— Веди, дуже добре!
Пилип Петрович вийшов на кухню до Лизавети Олексіївни та Люсі й до німецького солдата, іще й пожартував з ними і незабаром пішов. Володя зрозумів, що таємницю, до якої він тепер причетний, не можна відкривати рідним. Але йому важко було приховати збудження, що його охопило, від люблячих очей матері й сестри.
Володя став удавано позіхати, сказав, що йому завтра вставати рано і взагалі дуже спати хочеться. Лизавета Олексіївна ні про що його не спитала, і це було дуже поганою прикметою: Володя мав підозру, що мати догадується, що Пилип Петрович розмовляв з ним не тільки про роботу в майстернях. А Люся прямо спитала:
— Про віщо ви так довго?
— Про віщо, про віщо! — розсердився Володя.— Сама знаєш про віщо.
— І ти підеш?
— А що ж робити?
— Працювати на німців!..
У Люсинім голосі був такий подив, обурення, що Володя навіть не знайшов, що відповісти.
— Ми на них попрацюємо...— похмуро буркнув він словами Пилипа Петровича і, не дивлячись на Люсю, став роздягатись.
Розділ двадцять п'ятий
Жора Арутюнянц, повернувшися з невдалої евакуації, зразу вступив в одверто дружні стосунки з Володею і Толею Орловим. Тільки з Люсею Осьмухіною відносини в нього склались напружено-офіційні. Жора жив у маленькому будиночку на висілках,— німці не полюбляли цих місць. І друзі здебільшого зустрічалися в Жори Арутюнянца.
На другий день після того, як Володя дістав од Лютикова завдання розвідати, в якому стані перебувають шрифти, всі троє зійшлись у Жори Арутюнянца, котрий мав зовсім крихітну, таку, що ледве влізли в неї ліжко та письмовий столик, але все-таки окрему кімнату. І тут їх застав, повернувшись з хутора Нижньоолександрівського, Ваня Земнухов. Ваня ще більше схуд, одежа його обшарпалась, засмальцювалась,— він ще не заходив додому. Але був у дуже піднесеному діяльному настрої.
— Є в тебе змога ще раз побачитися з тим чоловіком? — спитав він у Володі.
— А для чого?
— Треба попросити в нього дозволу зразу ж залучити до нашої групи Олега Кошового.
— Він сказав: до групи поки що не слід нікого залучати, а треба тільки вибрати хлопців підходящих.
— Я й кажу: треба спитати дозволу,— сказав Ваня.— Чи не міг би зустрітися з тим чоловіком сьогодні,— скажімо, до вечора?
— Не розумію, для чого так поспішати? — сказав Володя, трохи ображений.
— А от для чого... По-перше, Олег справжній хлопець, по-друге, він мій найкращий друг,— отже, хлопець надійний. По-третє, він краще від Жори знає учнів школи Горь-кого з сьомого по дев'ятий, а їх же найбільше лишилося в місті...
Жора хутко блимнув на Володю чорними вогненними очима й проголосив:
— Повернувшися після невдалої евакуації, я дав тобі вичерпну характеристику Олега. Слід зважити й на те, що він живе край парку і найкраще зможе допомогти нам виконати завдання...
Жора завжди висловлював думку правильними фразами, і тому набувала вона характеру такого офіційного, що скидалася вже на директиву. Володя завагався. Але все-таки він поступитись не міг, пам'ятаючи, про що попереджав його Лютиков.
— Добре,— сказав Ваня,— я можу тобі дати ще один доказ, тільки віч-на-віч. Ви не образитесь? — Він з усмішкою, водночас мужньою й соромливою, обернувся до Жори і Толі Орлова й поправив окуляри на носі.
— В умовах конспірації не може й не повинно бутп ніяких особистих образ, над усім повинна панувати доцільність,— сказав Жора й вийшов з кімнати разом із Толею Орловим.
— Я доведу, що я тобі довіряю більше, ніж ти мені,— сказав Ваня з усмішкою, що втратила вираз соромливості й стала тепер тільки мужньою усмішкою людини рішучої та сміливої, таким був Ваня Земнухов.— Тобі Жора Арутюнянц розповідав, що разом з нами повернувся Валько?
— Розповідав.
— А ти не сказав про це тому товаришеві?
— Ні...
— Так от, май на увазі: Олег зв'язаний з Вальком, а Валько шукає зв'язку з більшовицьким підпіллям... Ти розкажи це тому товаришеві. І заразом наше прохання передай. Скажи, що ми за Олега ручимося...
Так доля судила Володі з'явитися в Центральній майстерні ще раніш, ніж він обіцяв Лютикову.
А поки Володя ходив там, Ваня відрядив Толю "Грім гримить" попитати в людей, чи стоять німці в Кошового, чи можна пробратись до нього.
Підійшовши до будиночка Кошових від Садової вулиці, "Грім гримить" побачив, як з будиночка, біля якого стояв німецький вартовий, в сльозах вибігла красива, з пухнастим чорним волоссям, боса жінка в старенькому платті й сховалася в дров'янім сарайчику, звідки долинули її плач і чоловічий голос, що заспокоював її. Худа засмагла бабуся вискочила в сіни з відром у жилавій руці, зачерпнула води просто з діжки й швидко повернулась до світлиці. В домі панувала метушня, було чути молодий невдоволений пановитий голос німця й голоси жінок, що немов когось перепрошували. Толя більше затримуватись не міг, щоб не привернути до себе уваги, і, обійшовши біля парку весь квартал, наблизився до будиночка з вулиці, паралельної Садовій. Але звідси він нічого вже не бачив і не чув. Скориставшися з того, що в сусідньому дворі, як і в дворі Кошових, були хвіртки на обидві вулиці, Толя пройшов городом цього сусіднього двору і з хвилину постояв біля задньої стінки сарайчика, що виходила на город.
В сарайчику гомоніли тепер три жіночі голоси і один чоловічий. Молодий жіночий голос, плачучи, казав:
— Хоч уб'ють, додому не вернусь! А чоловічий похмуро вмовляв:
— Ото діло! А Олега куди? А дитину?..
"Продажна тварюка!.. За півлітра прованської! Продажна тварюка!.. Ти ще про мене почуєш, так, ти почуєш про мене, ти жалкуватимеш за мною!" — говорив у цей час Олег, повертаючись від Лени Позднишевої, терзаючись вибухами ревнощів та муками самолюбства. Сонце, що хилилось надвечір, червоне, жарке, било в очі, і в червоних колах, що нанизувались одне на одне, напливали знов і знов топке смагляве личко Лени, і це важке, з темними візерунками, сіре плаття на ній, і сірі німці біля піаніно. Він усе повторював: "Продажна тварюка!.. Продажна тварюка!.." І задихався від горя, майже дитячого.