Інколи йому досить було тільки слово сказати або навіть просто глянути. Від природи він був неговіркий, скоріше, навіть мовчазний. На перший погляд наче забарливий,— декому навіть здавалось — млявий,— він насправді перебував завжди в стані спокійної, розумної, ясно організованої діяльності. Вільний од виробництва час він так уміло розподіляв поміж громадською діяльністю, фізичною працею, читанням, забавою, що завжди все встигав.
В поводженні з людьми Пилип Петрович був рівний, не дратувався, в розмові вмів помовчати, послухати людину — якість дуже нечаста в людях. Тому він мав славу доброго співбесідника, чоловіка сердечного: багато людей ділилися з ним такими громадськими та особистими справами, про які ніколи не зважились би розповісти навіть своїм близьким.
При всьому тому він був зовсім не те, що називається доброю людиною, а тим паче лагідною людиною. Він був непідкупний, суворий і, коли треба, нещадний.
Одні поважали, інші його любили, а були й такі, що боялись. Певніше сказати, всім людям, що зналися з ним, включаючи дружину та друзів, були притаманні, залежно від характеру людини, всі ці почуття до нього, тільки в одних переважало одне, в других — друге, а в третіх — третє. Якщо ділити людей за віком, то можна сказати, що дорослі люди і поважали, і любили, і боялись його, молодь любила і поважала, а діти просто любили.
От чому Пелагія Іллівна засміялась, коли Пилип Петрович сказав: "Ліза й Петько допоможуть мені".
І справді, всі перші дні після приходу німців, поки Пилип Петрович ховався, діти вартували по черзі на вулиці й охороняли його.
Йому пощастило. Ніхто з німецьких солдатів не оселився в Пелагії Іллівни: в місті, навіть по сусідству, можна було знайти будинки просторіші, кращі. Лякала німців балка за будинком: боялись партизанів. Німецькі солдати, правда, заходили інколи оглянути квартиру й поцупити, що погано лежить. Пилип Петрович усякий раз ховався в кухні під помостом. Але ніхто про нього не питав.
Щоранку, як завжди, приходила Поліна Георгіївна, скромна, тиха, запнена по-сільському білою чистою хусткою, відливала молока в два глиняні глечики й проходила з бідоном до Пилипа Петровича. Поки вона перебувала в нього, Пелагія Іллівна та її мати лишались на кухні. Діти ще спали. Поліна Георгіївна виходила від Лютикова і трохи ще затримувалась на кухні погомоніти з жінками.
Так минув тиждень, а може, трохи більше. Одного разу Поліпа Георгіївна, перед тим як передати Лютикову вуличпі новини, тихо повідомила:
— На роботу кличуть вас, Пилипе Петровичу...
Він раптом увесь змінився: вираз спокою, байдужості, повільність рухів, інколи майже нерухомість — усе це, вдаване Пилипом Петровичем, поки він тут жив невидимий, влетіло з нього вмить.
Дужим, левиним стрибком він підскочив до дверей і ви-вирнув у сусідню кімнату. Там, як завжди, нікого не було.
— Всіх кличуть? — спитав він.
— Усіх...
— Микола Петрович?
— Він...
— А був він?..— допитливо вдивляючись в очі Соколовій, домагався Пилип Петрович.
Поліні Георгіївні не треба було пояснювати, де саме був Бараков,— все це вона знала, все це було вже раніш умовлено між нею та Пилипом Петровичем.
— Був,— сказала вона ледве чутно.
Пилип Петрович не метушився, не звів голосу, ні, але все його велике, важке тіло, обличчя, що обпливло донизу, очі та голос його — все це сповнилось енергією, наче в ньому випросталась якась туго скручена спіраль.
Він засунув два цупкі, негнучкі, але й точні пальці робітника в зовнішню кишеньку піджака, витяг крихітний, дрібно списаний клаптик паперу й подав Поліні Георгіївні.
— До завтра, до ранку... І побільше!
Поліна Георгіївна миттю сховала аркушик у себе на грудях.
— Трохи зачекайте в їдальні. Зараз я вам хазяйок пришлю...
Пелагія Іллівна і мати її вступили до сусідньої світлиці, куди перейшла й Поліна Георгіївна з бідоном. Вони стоячи обмінювались вуличними новинами. Потім Пилип Петрович гукнув Соколову з кухні, і вона ввійшла до нього.
Він тримав у руці згорток газет. На обличчі Поліни Георгіївни виник подив: це були складені вчетверо і згорнені в товстий сувій номери газети "Правда".
— В бідон,— звелів Пилип Петрович.— Нехай клеять там же, на найвидніших місцях.
У Поліни Георгіївни аж закалатало серце: хоч як неймовірно це було, їй здалося в першу мить, буцімто Пилип Петрович одержав свіжу "Правду". Поліна Георгіївна не втерпіла і, перед тим як засунути пакунок у бідон, глянула на число.
— Старі,— зітхнула вона, не маючи сил приховати розчарування.
— Не старі. Більшовицька правда не старіє,— заперечив Лютиков.
Вона швидко перебрала кілька номерів. Здебільшого це були святкові номери за різні роки з портретами Леніна і Сталіна. Задум Лютикова зрозумівши, вона тугіше згорнула газети й засунула в бідон.
— Щоб не забути,— сказав Пилип Петрович.— Нехай і Остапчук теж виходить на роботу. Завтра...
Поліна Георгіївна кивнула мовчки. Вона не знала, що Остапчук — це Матвій Шульга, і не знала, де він переховується,— вона знала тільки квартиру, де треба передати розпорядження Лютикова: на цю квартиру вона теж носила молоко.
— Спасибі! Все...— Пилип Петрович подав їй свою велику руку й повернувся до кімнати.
Він важко впав на стілець, уперся розчепіреними пальцями в коліна і трохи посидів так. Поглянув на годинник: він показував початок восьмої. Повільними, спокійними рухами він скинув ношену сорочку, витяг білу, свіжу, зав'язав галстук, зачесав волосся, посивіле більше на скронях і спереду, надягнув піджак і визирнув на кухню, де після відходу Поліни Георгіївни знову порались Пелагія Іллівна та її мати.
— Що ж, Пелагіє Іллівно, дайте мені того молочка з-під скаженої корівки та хлібця, коли є. На роботу піду,— сказав він.
Хвилин через десять, акуратно й чисто зодягнений, у чорній кепці, він звичною дорогою, ні від кого не криючись, ступав по вулицях міста, прямуючи до Центральних майстерень тресту "Краснодон-вугілля".
Розділ двадцять третій
Серед багатьох чинів німецької армії та адміністрації "нового порядку", яка сунула слідом за армією, прибув до Краснодона лейтенант Швейде, літній, худющий, сивуватий німець, технік з так званого гірничорудного батальйону. Ніхто з краснодонців не запам'ятав дня його появи: як і всі чини, він ходив у стандартній військовій формі з незрозумілими знаками розрізнення.