— Будемо тримати зв'язок через Валю.
— Точно,— схвалив Серьожка.
Вони дійшли до переїзду і тут міцно потисли один одному руки. Хлопці, майже однолітки, зблизилися за час короткої розмови. Настрій у них був мужньо-піднесений.
Родина Позднишевих жила в районі Сіняків. Вона, як Кошові з Коростильовими, займала половину стандартного будинку. Олег іще здалеку побачив порозчинювані, в старовинних тюлевих завісках вікна їхньої квартири, і до нього долинули звуки піаніно і штучний сміх Леночки з цих роздільних срібних звучків. Хтось дуже енергійний сильними пальцями брав перші акорди романсу, знайомого Олегові, і Лепочка починала співати, але той, хто акомпанував їй, тут же збивався, і Леночка сміялась, а потім показувала голосом, де тон помилився і як треба, і все повторювалося знов.
її голос та звуки піаніно раптом так зворушили Олега, що він не міг примусити себе зайти в будинок. Вони, ці звуки, знов нагадали йому щасливі вечори тут же, в Лени, в колі друзів, яких, здавалось, було тоді так багато... Валя акомпанувала, а Леночка співала, а Олег дивився на її обличчя, трохи схвильоване, дивився, зачарований і щасливий її хвилюванням, звуком її голосу і цими навіки відбитими в серці звуками піаніно, що сповнювали собою весь світ його юності.
Ах, коли б ніколи більше не переступав Олег порога цього дому! Коли б навіки лишилося в серці це злите відчуття музики, юності, невиразної бентеги першого коханняі
Ало він уже ввійшов у сіни, а з сіней до кухні. В цій напівтемній кухні, що була на тіньовому боці дому, дуже мирно й звично, як вони, очевидно, робили це не вперше, сиділи біля маленького кухонного столика сухенька, в старомодній зачісці буклями Ленпна мати й німецький солдат з такою ж палевою головою, як той денщик, що з ним Олег побився, але без ластовиння, куценький, товстий,— за всіма ухватками,— також денщик. Вони сиділи на табуретках одне проти одного, і німецький денщик з усмішкою, самовдово-Леною і ввічливою, з деяким навіть кокетством у погляді щось витягав з рюкзака, якого тримав на колінах, і передавав це щось до рук матері Лени. А вона з сухеньким своїм обличчям та буклями, з дамським старечим виразом розуміння того, що її задобрюють, і водночас із усмішкою, улесливою та догідливою, тремтячими руками приймала щось і клала собі на коліна. Вони такі були заклопотані цим нескладним ділом, яке дуже захопило обох, що не дочули, як Олег увійшов. І він зміг розглянути, що лежало на колінах у матері Лени: плеската бляшана коробка сардин, плитка шоколаду та вузенька чотирикутна, півлітрова, з вигвинчуваною затичкою бляшана банка з яскравою, жовтою з синім, етикеткою,— такі бляшанки Олег бачив у німців у своїм домі,— це була прованська олія.
Мати Ленина помітила Олега й мимохіть ворухнула ру-
ками, ніби хотіла те прикрити, що лежало в неї на коліпах, і денщик теж побачив Олега і з байдужою увагою вп'явся в нього очима, придержуючи рюкзак.
Водночас у сусідній кімнаті урвалися звуки піаніно та спів Леночки і пролунав її сміх, і сміх чоловіків, і уривки німецьких фраз. І Леночка, роздрібнюючи срібні звуки голосу, сказала:
— Ні, ні, я повторюю, ich wiederhole, тут пауза і ще раз повтор, і зразу...
І вона сама пробігла тонкими пальчиками однієї руки по клавішах.
— Це ти, Олежку? Хіба ти не виїхав? — здивовано підвівши рідкі брови, говорила мама Лени фальшиво-ласкавим голосом.— Ти хочеш бачити Леночку?
З несподіваною спритністю вона сховала те, що лежало в неї на колінах, на нижню полицю кухонного столика, помацала сухенькими пальцями буклі, чи в порядку вони, і, втягши в плечі голову та виставивши носик і підборіддя, пройшла до кімнати, звідки линули звуки піаніно й голос Леночки.
Кров одхлинула йому від обличчя, і Олег, опустивши великі руки, зразу ставши незграбним, вайлуватим, стояв посеред кухні під байдужим поглядом німецького денщика.
В кімнаті пролунав вигук Лени, вигук подиву і збентеження. Вона притишеним голосом сказала щось чоловікам у кімнаті, ніби перепросилась, і її каблуки бігцем протупотіли через усю кімнату. Леночка з'явилась на порозі кухні в сірому, темного малюнка, важкуватому на її тонкій фігурі платті, з голою тонкою шийкою, смаглявими ключицями й голими смаглявими руками, якими вона схопилася за одвірок.
— Олег?..— сказала вона, зніяковівши так, що її смагляве личко зашарілось.— А ми тут...
Але виявилось, що в неї рішуче нічого не заготовано для пояснення того, що "вони тут". І вона з суто жіночою непослідовністю, неприродно всміхнувшись, підбігла до Олега, потягла його за руку за собою, потім відпустила, сказала: "Ходім, ходім",— і вже біля порога знов обернул. :я, нахиливши голову, запрошуючи його ще раз.
Олег увійшов слідом за нею до кімнати, мало не зіткнувшись з матір'ю Лени, що шмигонула повз нього. Двоє німецьких офіцерів в однакових сірих мундирах,— один офіцер, сидячи впівоберта на стільці перед відкритим піаніно, а другий, стоячи між вікном та піаніно,— дивились на Олега без цікавості, але й без досади, просто, як на заваду, з якою, хочеш не хочеш, треба миритись.
— Він з нашої школи,— сказала Леночка срібним голоском.— Сідай, Олег... Ти ж пам'ятаєш цей романс? Я вже годину б'юся, щоб вони його вивчили. Ми все повторимо, панове! Сідай, Олег...
Олег підвів на неї очі, напівприкриті золотавими віями, і сказав виразно й роздільно, так, що кожне його слово наче по обличчю її било:
— Ч-чим же вони платять тобі? Здається, олією? Ти п-прод ешевил а!..
Він повернувся на каблуках і повз матір Лени й повз товстого денщика з стандартно-палевою головою вийшов па вулицю.
Розділ двадцять другий
Отже, Пилип Петрович Лютиков зник і з'явився вже зовсім інакшим.
Що з ним було за цей час?
Ми пам'ятаємо, що його виділили для підпільної роботи ще минулої осені. Тоді Пилип Петрович приховав це від дружини і дуже був задоволений своєю передбачливістю: загроза окупації відсунулась.
Але Пилип Петрович пам'ятав про це, пам'ятав завжди. Та й Іван Федорович Проценко, людина обачна, підтримував його в стані цієї постійної душевної готовності:
— Хто його знає, як воно там буде! А наше з тобою діло піонерське: "Будь готовий!" — "Завжди готовий!"...