— Я бачу... Wie die Heringe!2
— Еге, тепер ти пішов угору. Але все-таки не забувай старих товаришів. Заходь, поки ми тут.
Чоловік з баб'ячим голосом щось писнув у відповідь, усі засміялись. Важко ступаючи кованими черевиками, він вийшов.
— Дивна людина цей Петер Фенбонг!
— Дивна? Він робить собі кар'єру, і молодець.
1 Будь проклятий (кім.).
2 Як оселедці (чім.).
— Але ти бачив його коли-небудь не те що голим, а хоча б у спідній сорочці? Він ніколи не миється.
— Я підозрюю, що в нього болячки на тілі, які він сти-дається показати... Фрідріх, чи скоро там у тебе?
— Мені потрібен лавровий лист,— похмуро озвався Фрідріх.
— Ти думаєш, що діло йде до кінця, і хочеш заздалегідь сплести собі вінок переможця?
— Кінця не буде, бо ми воюємо з цілим світом,— похмуро сказав Фрідріх.
Лизавета Олексіївна сиділа біля вікна, зіпершись одною рукою на підвіконня, задумавшись. З вікна вона бачила великий пустир, заллятий вечірнім сонцем. На далекому краю пустиря, навскоси від їхнього будиночка, стояли окремо дві великі білі муровані будівлі: одна, більша,— школа імені Ворошилова, друга, менша,— дитяча лікарня. І школа, й лікарня були евакуйовані, і будівлі стояли порожні.
— Люсю, поглянь, що це? — сказала Лизавета Олексіївна й припала скронею до шибки.
Люся підбігла до вікна. Курною дорогою, що пролягала зліва через пустир мимо цих двох будівель,— цією дорогою сунув гурт людей. Спочатку Люся навіть не зрозуміла, хто вони такі. Чоловіки й жінки, в темних халатах, простоволосі, ступали дорогою, деякі трудно шкутильгали на милицях, деякі, самі ледве тягнучи ноги, несли на ношах чи то хворих, чи, може, поранених. Жінки в білих косинках та халатах і просто городяни й городянки у звичайній своїй одежі йшли з важкими клунками за плечима. Цей гурт людей сунув по дорозі з тої частини міста, що її не видно було з вікна. Люди юрмились біля головного входу дитячої лікарні, де коло великих парадних дверей морочились дві жінки в білих халатах, намагаючись одчинити двері.
— Це хворі з міської лікарні! їх просто вигнали,— сказала Люся.— Ти чув? Ти зрозумів? — спитала вона, обернувшись до брата.
— Так, так, я чув, я зразу подумав: "А як же хворі?" Адже я там лежав. Там же й поранені були! — схвильовано казав Володя.
Який час Люся та Лизавета Олексіївна спостерігали переселення хворих і переказували пошепки Володі те, що бачили, поки їхньої уваги не привернув гучний гомін німецьких солдатів. У кімнаті єфрейтора набралось, якщо судити з голосів, чоловіка з десять-дванадцять. А втім, одні виходили й приходили інші. Години з сьомої вечора вони сіли їсти, і от уже зовсім смеркло, а вони все їли та їли, і все ще смажилося щось на кухні. У передпокої туди-сюди гупали солдатські черевики. З кімнати єфрейтора чути було брязкання кухлів, тости, регіт. Розмова то жвавішала, то змовкала, коли приносили нову страву. Голоси ставали дедалі п'яніші й розв'язніші.
В кімнаті, де принишкли господарі, було душно: наносило жаром та чадом із кухні, а господарі, як і раніше, не зважувались повідчиняти вікна. Було темно: за мовчазною згодою вони не світили лампи.
Заходила темна липнева ніч, а вони все сиділи, не сте-лячи, не зважуючись лягти спати. За вікном на пустирі вже нічого не можна було роздивитись, лише темний гребінь довгого пагорба, праворуч від пустиря, з будівлями районного виконкому та "скаженого пана", що виступали на ньому, вирізнявся на світлішому тлі неба.
В кімнаті в єфрейтора заспівали пісню. Співали її, як співають не просто п'яні люди, а як співають сп'янілі німці: однаковісінькими низькими голосами, в страшній напрузі; вони сичали навіть і хрипіли — так їм хотілося співати водночас і низько, й голосно. Потім вони знов цокались і пили, знов їли, і на той час, поки їли, все стихало.
Раптом важкі черевики прогупали в передпокої аж до дверей у кімнату господарів і тут зупинились,— той, хто підійшов, прислухався за дверима.
Пролунав сильний стукіт у двері пальцем. Лизавета Олексіївна подала знак не одчиняти, ніби вони вже лягли. Стукіт повторився. Через кілька секунд у двері дуже грюкнули кулаком, вони відчинились, і чорна голова всунулася в двері.
— Кто єсть? — по-російському спитав єфрейтор,— Ха-зайка!
Лизавета Олексіївна, прямо підвівшися з стільця, підійшла до дверей.
— Чого вам треба? — тихо спитала вона.
— Я й мої солдати просимо вас немношко їсти з нами,.. Ти і Луїза. Немношко,— пояснив він.— І мальтшик!.. Йому теж можете принести. Немношко.
— Ми вже їли, ми не хочемо їсти,— сказала Лизавета Олексіївна.
— Де Луїза? — не зрозумівши її, спитав єфрейтор, сопучи й відригуючи їжу, від нього тхнуло горілкою.— Луїза! Я бачу вас,— сказав він, широко посміхнувшись.— Я й мої солдати просимо вас їсти з нами. І випити, якщо ви не заперечуєте.
— Моєму братові недобре, я не можу залишити його,— сказала Люся.
— Може, вам треба прибрати зі столу? Ходімо, я допоможу вам, ходімо.— І Лизавета Олексіївна, сміливо взявши єфрейтора за рукав, разом з ним вийшла в передпокій, причинивши за собою двері.
Жовто-синій чад, від якого сльози навертались, сповнював кухню, передпокій і кімнату, де бенкетували німці. І в цьому чаду неначе розпливалося миготливе жовте світло круглих бляшаних каганців, залитих чи стеарином, чи іншою, схожою на стеарин, білою речовиною. Каганці горіли і на столі, і на підвіконні в кухні, і на дашку вішалки в передпокої, і на столі в кімнаті, повній німецьких солдатів, куди ввійшла Лизавета Олексіївна разом з єфрейтором.
Німці обсіли стіл, приставлений до ліжка. Вони, щільно всунувшись, сиділи на ліжку, на стільцях, на табуретах, а похмурий Фрідріх, із своїм шрамом, сидів на дривітні, аа якій звичайно рубали дрова. На столі стояло кілька пляшок з горілкою, а багато порожніх було й на столі, й під столом, і на підвіконнях. Стіл був захаращений брудним посудом, завалений баранячими та курячими кістками, недогризками зелені, шкоринками хліба.
Німці сиділи без мундирів, у несвіжих спідніх сорочках з розстебнутим коміром, спітнілі, волохаті, з масними від пальців до ліктів руками.
— Фрідріх! — заревів єфрейтор.— Ти чого сидиш? Хіба ти не знаєш, як треба ходити коло матерів гарненьких дівчаток! — Він засміявся ще одвертіше й веселіше, ніж робив це в тверезому стані. І всі навколо теж засміялись.