Вкочена дорога тяглася вздовж залізничної вітки, то наближаючись, то віддаляючись од неї. Обидві дороги пролягли по узвишшю, од нього відходили обабіч невеликі від-ножипи, розділені балками, котрі поступово знижувались і зливались із степом. І самі відножини і неглибокі приярки між ними поросли кучерявим лісом, чагарями. Вся місцевість мала назву Верхньодуванного гаю.
Сонце, що зразу почало шкварити, хутко вставало над степом. Озираючись навколо, Серьожка бачив майже все місто, яке розкинулось по горбах і низинах,— нерівномірно, вузлами, більше при шахтах, з їхніми наземними спорудами, що видніли здалеку, і довкола будинків районного виконкому й тресту "Краснодонвугілля". Крони дерев на відногах зелено яскріли од сонця, а на дні зарослих балок іще лежали прохолодні вранішні тіні. Рейки, виблискуючи проти сонця, зливаючись, відходили вдалину й зникали за дальнім пагорбом, що з-за нього поволі здіймався до неба круглий біленький мирний димок,— там була станція Верхньоду-ванна.
І раптом на гребені цього пагорба, в тій точці, де ніби кінчалась укочена дорога, виникла темна пляма, яка хутко стала витягатись темною, вузькою стрічкою. Через кілька секунд ця стрічка одділилася від обрію,— щось довгасте, компактне, темне сунуло навально здалеку назустріч Серьожці, лишаючи позад себе конус рудої куряви. І ще раніше, ніж Серьожка міг роздивитися, що це таке, зрозумів із стрекоту, який виповнив степ, що сюди суне загін мотоциклістів.
Серьожка, шугонувши в кущі нижче від дороги, став чекати, лежачи на животі. Не минуло й чверті години, як стрекіт моторів, дедалі дужчий, сповнив усе довкола, і повз Серьожку,— він бачив лише верхню частину тулуба,— промчали німецькі мотоциклісти-автоматники,— їх було понад двадцять. Вони були в звичайних брудно-сірих мундирах німецької армії, в пілотках, але очі, лоб і верх носа затуляли величезні темні опуклі окуляри, і це надавало тим людям, які раптом виникли тут, у донецькім степу, фантастичного вигляду.
Вони доїхали до будиночків на околиці, спинились і, зіскочивши з машин, розбіглись на всі боки; біля машин зостались троє або четверо. Та не минуло й десяти хвилин, як усі мотоциклісти один по одному знов сіли на машини й помчали до міста.
Серьожка втратив їх з ока за будинками в низині, але знав: якщо їдуть вони до центральної частини міста, до парку, їм не минути добре видного звідси підйому дороги з другим переїздом, і Серьожка стежив за тим підйомом дороги. Четверо чи п'ятеро мотоциклістів віялом вскочили на цей підйом, але не подались до парку, а звернули до групи будівель на горбі, де були будинки районного виконкому та "скаженого пана". За кілька хвилин мотоциклісти промчали назад до переїзду, і Серьожка знову побачив увесь загін серед будинків околиці,— загін повертався на Верхньо-дуванну. Серьожка впав ниць між кущами й не підводив голови, поки загін не промчав мимо нього.
Він перебрався на висунуту в напрямі Верхньодуванної, порослу деревами та кущами відножину, звідки видніла вся місцевість. Тут він пролежав під деревом кілька годин. Сонце, посуваючись по небу, знов та знов знаходило Серьожку й так припікало, що він, знай, відповзав од нього по колу — за тінню.
Бджоли та джмелі гули в кущах, збираючи липневого настою нектар з пізніх літніх квітів та прозору липку медвяну росу з листя дерев та кущів, яку утворювала на зворотнім боці листків трав'яна попелиця. Від листя й від трави, яка пишно розрослась тут, хоч на просторі степу вона вже вельми вигоріла, віяло прохолодою. Іноді ледь-ледь подихав вітерець і шелестів листям. Високо-високо в небі стояли дрібні, закучерявлені од сонця баранці хмарин.
І така млість йому сковувала всі члени, лягала на серце, що часом Серьожка забував, чого він тут. Тихі та чисті відчуття дитячих літ спадали йому на пам'ять, коли він так само, заплющивши очі, лежав у траві десь у степу, і сонце так само припікало, і так само гули навколо бджоли та джмелі, і пахло гарячою травою, і світ здавався таким рідним, прозорим і вічним. І знов у вухах лунав скрекіт моторів, і він бачив цих мотоциклістів у великих чудернацьких окулярах на тлі голубого неба, і він раптом розумів, що ніколи-ніколи вже не вернуться тихі, чисті відчуття дитячих літ, ці ранні, неповторні подихи щастя. І в нього то боляче й солодко щеміло на серці, то все ЙОГО 6СТВО знов захлиналось лютою жагою бою, що кипіла в його крові.
Сонце звернуло вже за полудень, коли з-за далекого пагорба знов висунулась на дорогу довга темна стріла й зразу густо знялась курява на обрії. Це були знов мотоциклісти, їх було багато — довга, нескінченна колона. За ними пішли машини, сотні, тисячі вантажних машин у колонах, в проміжках між якими сунули легкові машини командирів. Машини все викочувались і викочувались із-за горба. Довга, товста зелена змія, виблискуючи проти сонця лускою, звиваючись, витягалася і витягалася з-за обрію, голова її була вже недалеко від того місця, де лежав Серьожка, а хвоста ще пе видно було. Курява стояла валом над шосе, і ревіння моторів, здавалося, заповнювало весь простір між землею й небом.
Німці йшли до Краснодона. Серьожка був перший, хто їх побачив.
Ковзним рухом, як кішка, він чи проповз, чи проскочиз, чи перелетів через укочену дорогу, потім через залізничну колію н бігцем кинувся вниз балкою, вже по другий бік узвишшя, де його за насипом не можна було побачити з ходу німецької колони.
Серьожка придумав увесь цей маневр, щоб устигнути раніш од німців добігти до міста й там зайняти найвигідні-ший спостережний пункт,— на даху школи імені Горького, розташованої в міському парку,
Пустирем коло виробленої шахти Серьожка вибіг на вадвірки тої самої вулиці за парком, яка з давніх-давен збереглася в своєму первісному вигляді, окремо від міста, і мала в простій мові назву Дерев'яної.
І тут він шось побачив, що вразило так його уяву, аж мусив зупинитись. Хлопець безшумно пробирався вздовж парканів, що облягали обивательські садочки на задвірках Дерев'яної вулиці, і в одному з тих садочків побачив дівчину, з котрою позаминулої ночі доля звела його в степу на вантажній машині.