З того, що розповідав "дід", ясно було, що Вітька додержав слова.
Серьожка та Вітька Лук'янченко сиділи за мазанкою, на березі брудного, порослого осокою струмка, за яким був вигін для худоби, а за вигоном — самотня велика будівля недавно виведеної і ще не пущеної в діло шахтарської лазні. Вони сиділи край балки, курили і обмінювались новинами.
З їхніх товаришів по школі,— вони обидва вчились у школі імені Ворошилова,— лишилися в місті Толя Орлов, Володя Осьмухін та Любка Шевцова, яка, за словами Вітьки, вела не властивий їй спосіб життя: нікуди не виходила з дому, і ніде її не було видно. Любка Шевцова теж училась у школі імені Ворошилова, але покинула школу ще до війни, закінчивши сім класів: вона вирішила стати артисткою й виступала в театрах і клубах району — співала й танцювала. Те, що Любка лишилася в місті, було особливо приємно Серьожці: Любка була одчайдушна дівка, своя в дошку. Любка Шевцова була Сергій Тюленін у спідниці.
Іще Вітька сказав Серьожці на вухо те, що вже йому було відомо: у Гната Фоміна переховується незнайомий чоловік і всі на "Шанхаї" сушать голову над тим, що це за чоловік, і бояться цього чоловіка. А в районі Сіняків, там, де були склади з боєприпасами, в льосі, відкритому зовсім, лишилося кілька десятків пляшок із запалювальною сумішшю, покинутих, видно, в поспіху.
Вітька несміливо натякнув, що непогано було б ці пляшки приховати, але Серьожка раптом згадав щось, посуворішав і сказав, що їм обом треба йти негайно в госпіталь.
Розділ чотирнадцятий
Надя Тюленіна, відколи фронт наблизився до меж Донбасу і в Краснодоні з'явились перші поранені, добровільно вступила на курси медичних сестер і от уже другий рік працювала за старшу сестру в військовому госпіталі, під який віддали нижній поверх міської лікарні.
Невважаючи на те, що весь персонал госпіталю, крім лікаря Федора Федоровича, вже кілька день як евакуювався, а більшість медичних працівників на чолі із старшим лікарем також виїхала на схід, лікарня й далі жила колишнім розпорядком. І Серьожка, і Вітька зразу пройнялись повагою до цієї установи, коли їх затримала в приймальні чергова няня-сиділка, звеліла витерти ноги вогкою ганчіркою й дожидати в вестибюлі, поки вона збігає по Надю.
Згодом Надя в супроводі няні-сиділки вийшла до них, але це вже не була та Надя, з якою Серьожка розмовляв уночі на її ліжку: на вилицюватому, з наведеними тонкими бровами обличчі Наді, так само як і на доброму, лагідному, зморшкуватому обличчі няні-сиділки, був якийсь новий, дуже серйозний і суворий, глибокий вираз.
— Надю,— жмакаючи в руках кепку й чомусь торопіючи перед сестрою, пошепки сказав Серьожка.— Надю, треба ж хлопців виручати, ти ж повинна розуміти... Ми з Вітькою походили б по хатах, ти скажи Федору Федоровичу.
Надя який час, роздумуючи, мовчки дивилась на Серьож-ку. Потім недовірливо похитала головою.
— Клич, клич лікаря або нас веди! — сказав Серьожка, спохмурнівши.
— Лушо, дай хлопцям халати,— сказала Надя. Няня-сиділка, витягши з білої фарбованої довгої шафи
халати, винесла їх хлопцям і навіть подержала за звичкою, щоб зручніше було попасти в рукави.
— А хлопчик правду каже,— раптом озвалась тьотя Луша, швидко жуючи м'якими старечими губами, блимнувши до Наді добрими, на весь останок життя втихомиреними очима.— Люди візьмуть. Одного я й сама взяла б. Кому ж не жалко хлопців? А я одна, сини на фронті, я та дочка. Живемо на висілках. Німці зайдуть, скажу — син. І всіх треба попередити, хай кажуть, що рідня.
— Ти їх не знаєш, німців,— мовила Надя.
— Німців, правда, не знаю, зате своїх знаю,— швидко жуючи губами, з готовістю сказала тьотя Луша.— Я ват.і покажу хороших людей на висілках.
Надя повела хлопців світлим коридором, вікна якого виходили на місто. Важкий теплий дух загнилих, застарілих ран та несвіжої білизни, дух, який не могли притлумити навіть запахи ліків, обдавав їх щоразу, коли вони проходили повз одчинені двері в палату. І таким світлим, обжитим, мирним, затишним враз видалось їм залляте сонцем рідне місто з вікон лікарні!
Поранені, що лишилися в госпіталі, всі були лежачі, і тільки деякі на милицях никали по коридору. На всіх обличчях, молодих і літніх, голених і зарослих буйною солдатською щетиною, був усе той самий серйозний, суворий, глибокий вираз, як і в Наді та в няні Луші.
Тільки-но кроки хлопців залунали в коридорі, поранені на ліжках запитливо, з надією підводили голови, а ті, що па милицях, мовчки, але теж із ледь помітним пожвавленням на обличчях проводили очима цих двох підлітків у халатах і добре знайому сестру Надю, яка, серйозна та сувора, ступала попереду.
Вони підійшли до єдиних зачинених дверей у кінці коридора, і Надя, не постукавши, рвучким рухом маленької, точеної руки відчинила їх.
— До вас, Федоре Федоровичу,— сказала вона, пропускаючи хлопців.
Серьожка та Вітька, обидва, трохи зніяковівши, ввійшли в кабінет. Назустріч їм підвівся високий, плечистий, сухий, сильний старик, чисто виголений, із сивою головою, з гостро позначеними подовжніми зморшками на засмаглому, темного блиску обличчі, з чітко окресленими вилицями, й горбуватим носом та вугластим підборіддям,— старий був увесь наче вирізьблений на міді. Він підвівся від столу, біля якого сидів, і з того, що він сидів у кабінеті сам, і з того, що на столі не було ні книги, ні газети, ні ліків і весь кабінет був порожній, хлопці зрозуміли, що лікар нічого не робив у цьому кабінеті, а просто сидів сам собі й думав таке, про що не дай бог думати людині. Вони це зрозуміли ще й із того, що лікар був уже не в військовому, а в цивільному: в сірому піджаку, край коміра якого виглядав з-під зав'язаного біля шиї халата, в сірих штанях і в нечищених, мабуть, не своїх штиблетах.
Він без подиву й теж дуже серйозно, як Надя, як Луша і як поранені в палатах, дивився на хлопчаків.
— Федоре Федоровичу, ми прийшли допомогти вам розмістити поранених по квартирах,— сказав Серьожка, зразу зрозумівши, що цій людині нічого більше говорити не треба.
— А приймуть? — спитав той.
— Знайдуться такі люди, Федоре Федоровичу,— співучим голосом сказала Надя.— Луша, няня з лікарні, згодна взяти одного, ще обіцяла й людей показати, і хлопці можуть поспитати, та і я їм допоможу, та й інші з наших красно-донців не відмовляться допомогти. Ми, Тюленіни, теж узяли б, та в нас приміщення нема,— сказала Надя й почервоніла так, що рум'янці засвітились на її невеличких вилицях. І Серьожка раптом теж почервонів, хоч Надя сказала правду.