А Жора Арутюнянц навіть мав спеціально розлінований зошит, куди він записував прізвище автора, назву кожної прочитаної книги й коротку її оцінку. Наприклад:
"М. Островський. Як гартувалася сталь. Здорово!
О. Блок. Вірші про Прекрасну даму. Багато туманних слів.
Байрон. Чайльд-Гарольд. Незрозуміло, чому цей твір так хвилював уми, якщо його так нудно читати.
В. Маяковський. Добре! (Немає ніякої оцінки).
О. Толстой. Петро Перший. Здорово! Показано, що Петро був прогресивна людина".
І багато чого іншого можна було прочитати в цім розлі-нованім зошиті. Жора Арутюнянц взагалі був акуратний, охайний, наполегливий у переконаннях і в усьому любив порядок та дисципліну.
Всі ці дні й ночі, дбаючи про евакуацію шкіл, клубів, дитячих будинків, вони, ні на хвилину не замовкаючи, з запалом говорили про другий фронт, про вірш "Жди мене", про Північний морський шлях, про кінокартину "Велике життя)), про роботи академіка Лисенка, про хиби піонерруху, про дивну поведінку уряду Сікорського в Лондоні, про поета Щипачова, про радіодиктора Левітана, про Рузвельта й Чер-чілля і розійшлись тільки в одному питанні: Жора Арутю-пянц вважав, що набагато корисніше читати газети і книги, ніж ганяти по парку за дівчатами, а Ваня Земнухов сказав, що він особисто все-таки ганяв би, якби не був такий короткозорий.
Поки Ваня прощався з матір'ю, яка сліз не могла стримати, потім із старшою сестрою та з батьком, що сердито сопів, крякав і намагався не дивитись на сина, а в останню хвилину, одначе, перехрестив його й раптом припав до його лоба сухими губами,— Жора переконував Ваню, що коли він не роздобув підводи, то нема чого вже й заходити до Осьму-хіних. Але Ваня сказав, що Мн дав слово Толі Орлову і треба зайти й пояснити все.
Вони завдали на плечі речові мішки. Ваня глянув востаннє на свій улюблений куток біля ліжка, де в головах висів літографований портрет Пушкіна роботи художника Карпова, виданий українським видавництвом у Харкові, і стояла етажерка з книгами, серед яких на чільнім місці була збірка творів Пушкіна та маленькі томики поетів пушкінської пори, видані "Советским писателем" в Ленінграді,— Ваня глянув на все це, перебільшено різким рухом насунув на очі кепку, і вони пішли до Володі Осьмухіна.
Володя, в білій майці, вкритий до пояса простиралом, на-півлежав на постелі. Біля нього лежала розкрита книга, яку він, мабуть, іще сьогодні вранці читав,— "Релейний захист".
В кутку біля вікна, за ліжком, сяк-так звалені були, щоб не заважали прибирати кімнату, всілякі інструменти, мотки дроту, саморобний кіноапарат, частини радіоприймача,— Володя Осьмухін захоплювався винахідництвом і мріяв бути інженером-авіаконструктором.
Толя Орлов, прозваний "Грім гримить", найкращий друг Володі й круглий сирота, сидів на табуретці біля ліжка. "Грім гримить" його прозвали за те, що він завжди, і взимку і влітку, застуджувався й глухо кашляв, як у бодню. Він сидів, зсутулившись і широко розставивши великі коліна. Всі його суглоби і зчленування в ліктях, кистях, колінах, ступні та голінки були неприродно розвинені, маслакуваті. Густий сірий вихрястий чуб стирчав у всі боки на великій голові його. Вираз очей у нього був сумний.
— Ходити, значить, ніяк не можеш? — питав Земнухов Володю.
— Куди ж ходити, лікар сказав — шов розійдеться, кишки виваляться! — похмуро відповів Володя.
Він був похмурий не тільки тому, що мусив залишитись, ай тому, що через нього залишались мати й сестра.
— Ану, покажи шов,— звелів розпорядливий Жора Ару-тюнянц.
— Що ви, він же в нього забинтований,— злякалася сестра Володі, Люся, яка стояла в ногах у нього, зіпершись на спинку ліжка.
— Не турбуйтесь, усе буде в цілковитому порядку,— з чемною усмішкою й приємним вірменським акцентом, що надавав його словам особливої значимості, сказав Жора.— Я сам пройшов усю школу першої допомоги і чудово розбинтую й забинтую.
— Це негігієнічно! — протестувала Люся.
— Найновіша військова медицина, якій доводиться працювати в нестерпних польових умовах, довела, що це забобони,— безапеляційно зауважив Жора.
— Це ви про щось інше вичитали,— заперечила Люся гордовито. Але за мить вона вже з деякою цікавістю подивилась на цього чорного негритянського хлопчика.
— Облиш, Люсько! Ну, я ще розумію — мама, вона людина нервова, а ти чого втручаєшся не в своє діло! Іди, йди! — сердито говорив сестрі Володя і, відкинувши простирало, відкрив свої такі засмаглі й мускулясті худі ноги, що ніяка хвороба та лежання в лікарні не могли знищити цей загар і ці розвинені м'язи.
Люся одвернулась.
Толя Орлов і Ваня підтримували Володю, а Жора трохи спустив його сині труси й розбинтував його. Шов гноївся і був у дуже поганому стані, і Володя, роблячи зусилля, щоб не морщитись від болю, дуже зблід.
— Кепська справа. Так? — сказав Жора, скривившись.
— Справа неважнець,— погодився Ваня.
Вони мовчки і намагаючись не дивитись на Володю, вузькі коричневі очі якого завжди світилися завзяттям і хитринкою, а тепер сумно й запобігливо ловили погляди товаришів, знов забинтували його.
Тепер перед ними було найтрудніше: вони повинні були покинути товариша, знаючи про те, що йому загрожує.
— Де ж чоловік твій, Лізо? — тим часом питав Матвій Костьович, щоб перевести розмову.
— Вмер,— сухо сказала Лизавета Олексіївна.— Минулого року, саме перед війною вмер. Він усе хворів і вмер,— кілька разів повторила вона із злостивим, як здалося Шульзі, докором.— Ах, Матвію Костянтиновичу! — сказала вона з мукою в голосі.— Ви тепер теж — із людей влади і, може, всього не бачите, а коли б ви знали, як тяжко нам зараз!
Ви ж наша влада, для простих людей, я ж пам'ятаю, з яких ви людей,— таких самих, як і ми. Я пам'ятаю, як мій брат і ви боролися за наше життя, і мені вас винуватити нема в чім, я знаю, не можна вам лишатись на погибель. Та невже ж ви не бачите, що разом з вами, все покидавши, тікають і такі, хто меблі з собою везе, цілі машини барахла, й нема їм ніякого діла до нас, простих людей, але ж ми, маленькі люди, все це зробили своїми руками. Ах, Матвію Костянтиновичу! І невже ж ви не бачите, що цій свологі речі, пробачте мені, дорожчі, ніж ми, прості люди? — вигукнула вона викривленими од муки губами.— А потім ви дивуєтесь, що інші люди ремствують на вас. Досить один раз у житті пережити таке — в усьому зневіришся!