— Пелагія Іллівна знайде, куди сховати...— Лютиков усміхнувся вперше за весь час розмови, і його важке обличчя, що обпливло донизу, стало таким ясним од цієї усмішки.
Вираз сумніву зійшов з обличчя Івана Федоровича: він був задоволений Лютиковим.
— А як Шульга? — спитав він, поглянувши на Костьо-вича.
— Він не Шульга, він Остапчук Євдоким,— сказав Лютиков,— така в нього трудова книжка з паровозобудівного. Цими днями став до нас за слюсаря, в механічний. Справа ясна: працював у Ворошиловграді, людина самотня, бої почались — перебрався в Краснодон. Майстерні почнуть працювати, закличемо й слюсаря Остапчука попрацювати на німців. Ми на них попрацюємо,— сказав Пилип Петрович.
Проценко обернувся до Шульги і, непомітно для себе, заговорив не російською мовою, якою він тільки-но розмовляв з Лютиковим, а мішаною, то російською, то українською,— так говорив і Шульга.
— Скажи ж мені, Костьовичу: на тих квартирах укриття, які дали тобі, чи ти знаєш особисто хоч одну людину? Короче говоря, самому-то тебе эти люди известны, що в них за родини, що в них за оточення?
— Сказати, що вони мені відомі, то вони мені досконально не відомі,— поволеньки мовив Шульга, поглядаючи на Івана Федоровича спокійними волячими очима.— Один адресок,— по старинке у нас тот край называется Голубятники, то Кіндратович, чи, як його, Іван Гнатенко, в восемнадцатом году добрый был партизан. А другий адресок, на "Шанхаї",— то Фомін Гнат. Особисто я його не знаю, бо він у Краснодоні чоловік новий, але й ви, мабуть, чули — то наш
З*
67
стахановець із шахти номер чотири, кажуть, людина своя і дав згоду. Зручно те, що він безпартійний, і, хоч і знатний, а, кажуть, ніякої громадської роботи не вів, на зборах не виступав, така собі людина, непомітна...
— А на квартирах у них ти побував? — допитувався Про-ценко.
— У Кіндратовича, чи то — в Гнатенка Івана, я був по-слідній раз років тому дванадцять, а у Фоміна я ніколи не був. Да и когда же я мог быть, Иван Федорович, когда вам самому відомо, що я тільки вчора прибув і мне только вчера разрешили остаться и дали эти адреса. Но люди же подбирали, я думаю, люди же знали? — чи то відповідаючи, чи то запитуючи, казав Матвій Костьович.
— От! — Іван Федорович підняв палець і подивився на Лютикова, потім знов на Шульгу.— Папірцям не вірте, чужій указці не вірте! Все і всіх перевіряйте наново, власним досвідом. Хто ваше підпілля організував, тих — ви самі знаете — вже тут нема. За правилом конспірації — то золоте правило! — вони виїхали. Вони вже далеко. Мабуть, уже біля Новочеркаська,— сказав Іван Федорович з тонкою усмішкою, і жвава іскорка на одній ніжці хутко та весело перестрибнула з одного його синього ока в друге.— Це я до чого сказав? — провадив він далі.— Я сказав це до того, що створювали підпілля, коли ще була наша власть, а німці прийдуть, і буде ще одна перевірка людям, перевірка життям і смертю...
Він не встиг розвинути цю думку. Грюкнули вхідні двері з вулиці, по кімнатах пролунала хода, і ввійшла та сама жінка, що сиділа в газику коло будинку. На обличчі її було написано все, що вона почувала, дожидаючи Івана Федоровича.
— Заждалась, Катю? Та вже ж їдемо,— з широкою винуватою посмішкою сказав Іван Федорович і встав, підвелися й інші.— Знайомтесь, то жінка моя, вчителька,— сказав він з несподіваним самовдоволенням.
Лютиков поважно потис їй енергійну руку. З Шульгою вона була знайома і йому всміхнулась: —— А ваша дружина?
— Та мої ж усі...— почав був Шульга.
— Ах, пробачте... пробачте мені,— раптом сказала вона і хутко затулила обличчя долонею. Але між пальцями и нижче долоні видно було, як усе обличчя її зашарілось.
Родина Шульги зосталась у районі, захваченому німцями, і це була одна з причин, що Шульга попросив лишити його на підпільній роботі в області. Сім'я його не встигла виїхати, бо німці вдерлись так навально, а Костьович був на той час у далеких станицях: збивав гурти худоби, щоб гнати її на схід.
Родина в Шульги була дуже проста, як і він сам. Коли родини працівників евакуювались на схід, сім'я Матвія Костьовича — дружина й двоє дітей, дівчинка-школярка та семилітній син,— не схотіла виїхати, і сам Матвій Костьович не наполягав, щоб сім'я виїхала. Коли він був іще молодий і партизанив у цих краях, його молода дружина була з ним разом, і їхній перший син, тепер командир Червоної Армії, побачив світ саме тоді. І їм за давньою звичкою здавалося, що сім'ї і в трудну пору життя не повинні розлучатись, а повинні зносити всі злигодні разом,— так вони виховували й дітей своїх. Тепер Матвій Костьович почував себе винним у тому, що його дружина й діти лишилися в руках німців, і сподівався ще визволити їх, коли вони живі.
— Пробачте мені,— знову мовила Проценкова дружина, одводячи від обличчя руку, і співчутливо й винувато поглянула на Костьовича.
— Що ж, товариші дорогі...— почав був Іван Федорович і замовк.
Пора вже була рушати. Але всі четверо відчули, що їм дуже не хочеться розлучатись.
Поминуло всього лише кілька годин, як їхні товариші виїхали, виїхали до своїх, по своїй землі, а вони четверо лишились тут, вони вступили в нове, невідоме й таке химерне, після того як двадцять чотири роки вони вільно ходили по рідній землі, підпільне життя. Вони тільки-но бачили своїх товаришів, товариші були ще так недалеко від них, що фізично ще можна було б наздогнати, але вони не могли наздогнати їх. І вони, четверо, стали тепер такі близькі одне одному — ближчі, ніж найрідніші люди. І їм дуже трудно було розстатись.
Вони стоячи довго трясли одне одному руки.
— Побачимо, що воно за німці, які вони хазяї та правителі,— сказав Проценко.
— Ви бережіть себе, Йване Федоровичу,— промовив Лютиков дуже серйозно.
— Та я живучий, як трава. Бережись ти, Пилипе Петровичу, і ти, Костьовичу.
— А я безсмертний,— сумно всміхнувся Шульга. Лютиков суворо глянув на нього й нічого не сказав. Вони по черзі обнялися, поцілувалися, намагаючись не
зустрічатися очима.
— Прощавайте,— сказала Проценкова дружина. Вона й не всміхнулася, вона сказала це якось навіть урочисто, і сльози навернулись їй на очі.
Лютиков вийшов першим, а за ним — Шульга. Вони вийшли так само, як і прийшли,— чорним ходом, через подвір'я. Тут були всякі господарські прибудови, що поза ними кожен непомітно вийшов на сусідню, паралельну до головної вулицю.