Але, діставши цей наказ, Ковальов так само спокійно й швидко вирядив спочатку самого уповноваженого з його майном і, невідомо звідки та як здобуваючи будь-який транспорт, далі відправляв рештки майна тресту, бо діяти інакше йому не дозволяло сумління. Більше за все він боявся, що і в цей трагічний день його, як завжди, обвинуватять, що на-оамперед він улаштовує себе, і тому він твердо вирішив виїхати з родиною на останній машині, котру все-таки він залишив про цей випадок.
А старий Земнухов, Олександр Федорович, сторож тресту, через старість свою та хворобу взагалі не збирався й не міг виїхати. Кілька день тому він, як і всі службовці, хто не міг виїхати, дістав остаточний розрахунок з двотижневою вихідною допомогою, тобто діла його з трестом уже булп скінчені. Але всі ці дні й ночі він, так само тягнучи свої скалічені ревматизмом ноги й човгаючи ступнями, допомагав Ковальову пакувати, вантажити й вивозити майно тресту, бо старий уже звик ставитись до майна тресту, як до свого майна.
Олександр Федорович був старий донецький шахтар, добрий тесляр. Ще молодим хлопцем, що причвалав сюди з Тамбовської губернії, він почав ходити по шахтах на заробітки. І в глибоких надрах донецької землі, в найстрашніших осипах та повзунах немало закріпила виробок його чудесна сокирка, котра в руках у нього грала, співала й подзьобувала, як золотий півник. З юних літ працюючи в постійній вогкості, Олександр Федорович нажив лютий ревматизм, вийшов на пенсію, став сторожем у тресті і працював так, наче він, як і колись, був теслярем.
— Клавко, збирайся, матері поможи! — заревів Ковальов, зовнішнім боком брудної набряклої долоні стираючи піт з лоба під задертим козирком кепки.— А, Ваня! — байдуже сказав він, уздрівши Земнухова.— Бачив, що робиться? — Він люто похитав головою, але тут же схопився руками за клунок, який ніс перед собою Олександр Федорович, і допоміг скинути на машину.— Справді, можна сказати, дожились,— вів старий далі, одсапуючись.— Ах, наволоч! — І лице його викривилось від особливо лункого гуркоту тої страшної бочки, що, як божевільна, весело перекочувалась по обрію.— А ти що ж, не їдеш, чи як? Як він у тебе, Олександре Федоровичу?
Олександр Федорович, не відповівши й не глянувши на сина, пішов по новий клунок: він і боявся за сина, і був ним незадоволений, бо син іще кілька днів тому не виїхав до Саратова, навздогін за ворошиловградськими юридичними курсами, де Ваня вчився цього літа.
Клава, почувши батькові слова, подала Вані таємний знак очима й навіть торкнула за рукав і вже сама хотіла щось сказати батькові. Але Ваня випередив її.
— Ні,— сказав він,— я не можу їхати зараз. Я повинен ще роздобути підводу Володі Осьмухіну, він лежить після операції апендициту.
Клавин батько свиснув.
— Роздобудеш її! — заперечив він водночас насмішкувато й трагічно.
— А крім того, я не сам,— уникаючи погляду Клави, раптом побілілими губами сказав Ваня.— У мене товариш, Жора Арутюнянц, ми тут разом з ним крутились і дали слово, що підемо разом пішки, коли все скінчимо.
Тепер шлях до відступу був одрізаний, і Ваня подивився на Клаву, темні очі якої заволоклись туманом.
— От як! — сказав Ковальов з цілковитою байдужістю до Вані, до Жори Арутюнянца, до їхньої умови.— Значить, прощавай поки що.— І він, ступивши до Вані й здригнувшись від гарматного залпу, простяг йому свою спітнілу широку долоню.
— Ви на Каменськ поїдете чи на Лиху? — спитав Ваня дуже басистим голосом.
— На Каменськ?! Німці от-от візьмуть Каменськ! — заревів Ковальов.— На Лиху, тільки на Лиху! На Білокалит-венську, через Донець, і — лови нас...
Щось тихо тріснуло й задзвеніло над їхніми головами, і згори полетіло сміття.
Вони підвели голови й побачили, що це одчинилось вікно на другому поверсі, в кімнаті, де містився плановий відділ тресту, і звідти висунулась товста, лисувата, малинова голова, з обличчя та шиї якої буквально струмками лився піт,— здавалось, він зараз почне капати на людей під вікнами.
— Та хіба ж ви не виїхали, товаришу Стаценко? — здивувався Ковальов, упізнавши в цій голові начальника відділу.
— Ні, я розбираю тут папери, щоб не залишилось німцям чогось важливого,— дуже тихо й чемно, як завжди, сказав Стаценко грудним низьким голосом.
— Ото щастить вам, скажи на милість! — вигукнув Ковальов.— Адже ми хвилин через десять рушили б!
— А ви рушайте, я знайду, як вибратися,— мовив Стаценко.— Скажи-но, Ковальов, чи не знаєш, чия це машина он там стоїть?
Ковальов, його дочка, Ваня Земнухов і робітник на вантажній машині обернули голови до газика.
Жінка в газику вмить змінила позу, подавшись уперед, щоб її не було видно крізь отвір у дверцятах.
— Та він вас не візьме, товаришу Стаценко, в нього своєї хвороби вистачить! — вигукнув Ковальов.
Він, як і Стаценко, знав, що в цьому будиночку з минулої осені живе працівник обкому партії Іван Федорович
Проценко, живе сам, наймаючи кімнату в чужих людей: дружина його працювала у Ворошиловграді.
— А мені й не треба його ласки,—— сказав Стаценко й поглянув на Ковальова маленькими червоними очицями застарілого любителя випити.
Ковальов раптом зніяковів і хутко повів оком на робітника в машині,— чи не сприйняв той слів Стаценка в тому поганому розумінні, в якому їх висловлено.
— Я, в простоті душевній, гадав, що вони вже всі давним-давно втекли, а раптом бачу — машина, от я й подумав: що ж воно за машина? — з добродушною усмішкою пояснив Стаценко.
Якийсь час вони ще дивились на газик.
— Виходить, ще не всі виїхали,— сказав Ковальов, похмурнівши.
— Ах, Ковальов, Ковальов! — мовив Стаценко сумним голосом.— Не можна бути таким правовірним — більше, ніж сам римський папа,— сказав він, перебріхуючи приказку, якої Ковальов і зовсім не знав.
— Я, товаришу Стаценко, людина маленька,— хрипко сказав Ковальов, випроставшись і дивлячись не вгору, на вікно, а на робітника в машині,— я людина маленька й не розумію ваших натяків...
— Чого ж ти на мене сердишся? Я ж тобі нічого такого не сказав... Щасливої дороги, Ковальов! Навряд чи побачимось уже до самого Саратова,— сказав Стаценко, і вікно нагорі зачинилось.
Ковальов невидющими очима і Ваня трохи здивовано поглянули один на одного. Ковальов раптом густо почервонів, немов його образили.