— Братські могили,— кивнув Вікторів батько, що мовчки сидів на возі з вогником самокрутки, який іноді виривав із темряви його гладке обличчя.— Це не стародавніх часів могили, це наші могили,— глухо додав він.— Ми пробивались тут із Пархоменком та з Ворошиловим і поховали своїх...
Анатолій, Віктор, Олег і Уля мовчки подивились на могили, обілляті загравою.
— Так, скільки ми в школі творів написали про ту війну, мріяли, заздрили батькам нашим,— і ось вона прийшла, війна, до нас, немов навмисне, щоб дізнатись, які ми, а ми від'їздимо...— сказав Олег і глибоко зітхнув.
За ніч у русі колони сталися зміни. Тепер машини й підводи установ та цивільних осіб і тлум біженців зовсім не посувались,— казав хтось, що попереду проходять військові частини. Дійшла черга й до автоматників, вони завовтузились у темряві, тихо брязкаючи зброєю, за ними вся частина заворушилась. Машини, даючи дорогу їй, тіснились, ревучи моторами. В пітьмі блимали вогники цигарок,— здавалось, ніби це зірочки в небі.
Хтось торкнув Улю за лікоть. Вона обернулась. Каюткін стояв з боку воза, протилежного тому, де сидів батько Віктора й стояли хлопці.
— На хвилиночку,— шепнув він ледве чутно.
Щось таке було в тім голосі, що вона злізла з воза. Вони трохи відійшли.
— Звиняйте, що потурбував,— тихо сказав Каюткін,— не можна вам їхати на Каменськ, його от-от німець візьме, а по той бік Дінця німець і зовсім далеко пішов. Про те, що я розповів, не кажіть нікому ні слова, я на те права не маю, та люди ви свої, і мені жалко, коли пропадете ні за що. Треба вам звернути ген далі на південь, і то дай бог, щоб устигли.
Каюткін розмовляв з Улею дбайливо, так ніби вогник тримав у долонях, обличчя його ледве мріло в темряві, але воно було серйозне і лагідне, і в очах не стигла втома,— вони блищали в темряві.
І на Улю вплинуло не те, що він сказав, а те, як він з нею говорив. Вона мовчки дивилась на нього.
— Як тебе звуть? — тихо спитав Каюткін.
— Уляна Громова.
— Чи нема в тебе картки своєї?
— Нема.
— Нема...— повторив він сумно.
Почуття жалощів до нього і водночас якесь почуття пустотливе раптом так і підхопило Улю,— вона близько, зовсім близько схилилась до його обличчя.
— У мене пемає картки,— сказала вона пошепки,— але якщо ти добре-добре подивишся на мене,— вона помовчала і який час дивилась йому просто в очі своїми чорними очима,— ти не забудеш мене...
Він завмер, тільки великі очі його печально світились у темряві.
— Так, я тебе не забуду... Бо тебе не можна забути,— прошепотів він ледве чутно.— Прощай...
І він, тупаючи важкими солдатськими чобітьми, приєднався до частини, яка все відходила й відходила в пітьму із своїми цигарками, нескінченна, як Чумацький на небі Шлях.
Уля ще роздумувала, чи сказати кому про те, що він розповів, але, видно, це було відомо не тільки йому й уже дійшло до колони.
Коли вона підступила до воза, багато машин і підвід звертали в степ, на південний схід. В тому ж напрямі посунули валкою біженці.
— Доведеться на Лиху,— почувся хрипкий голос Валька. Батько Вккторів про щось його спитав.
— Навіщо розлучатися, поїдьмо разом, коли вже доля зв'язала нас,— сказав Валько.
Світанок застав їх уже в степу без дороги.
Він був такий прекрасний у відкритому степу, цей світанок,— просвітліле небо над неозорими просторами хлібів, тут майже не займаних, ясно-зелена отава на дні балок, посріблена росою, в крапельках якої райдужно відбивалось плинучи вздовж балок, ніжне світло сонця, що вставала просто на людей. Але тим печальніший у світлі цього раннього ранку вигляд мали змучені, заспані, змарнілі обличчя дітей і хмурні, зім'яті, повні тривоги обличчя дорослих.
Уля побачила завідувачку дитячого будинку, в тих її наскрізь пропорошених гумових ботах, надягнених просто на панчохи. Лице в завідувачки все почорніло. Цілу дорогу вона йшла пішки і тільки з ночі підсіла на одну з підвід. Донецьке сонце, здавалось, висушило й випалило її дотла. Цю ніч вона, видно, також не спала і вже весь час мовчала, все робила машинально, в пронизливих невидющих її очах був потойбічний, не тутешнього світу вираз.
З самого ранку в повітрі, не змовкаючи, стояв гуркіт моторів. Літаків не було видно, але попереду зліва весь час гупали громохкі бомбові удари, що струшували повітря, та інколи десь дуже далеко торохкотіли кулемети в небі.
Там, над Дінцем і Каменськом, не видні звідси,, а тільки чутні, розгортались повітряні бої. І тільки один раз люди вздріли попереду німецький пікірувальник, що, скинувши бомби, одходив низом.
Олег раптом зіскочив з брички й підождав, поки віз наздожене його.
— Подумайте тільки, ні, тільки подумайте,—сказав він, ідучи поряд з возом, тримаючись за край його і дивлячись на товаришів великими зволожілими очима,— якщо німці т Дінцем, а ця частина, яка йшла з нами, затримує їх у К-ь менську,— їй уже не вийти, і цим автоматникам, і цьому хлопцеві чудесному, що всіх веселив, і цьому генералові, усім їм уже не вийти! І вони, звісно, знали це, коли йшли, вони знали це! — схвильовано казав Олег.
Думка про те, що Каюткін прощався з нею перед смертю, так і пронизала серце Улі, і вона вся спалахнула від сорому, коли згадала те, що сказала йому. Але чистий внутрішній голос говорив їй, що вона не сказала нічого такого, що було б тяжко згадати Каюткіну, коли він зустріне свій смертний час.
Розділ сьомий
Біженці все ще йшли через Краснодон, і над містом ще стояли хмари куряви, що вкривала одежу людей, квіти, листя лопухів та гарбузів брудно-чорно-рудим шаром.
За парком гримотів туди-сюди по колії поїзд, що визбирував од шахти до шахти устаткування, яке ще можна було вивезти. Чули всі сопіння паровоза, свистки, дудку стрілочника. Звідти, з переїзду, долинали збуджені людські голоси, шарудіння багатьох ніг по пилюзі, гурчання машин і гуркіт коліс артилерії на помості,— ще відступали військові частини. І чути було то в тому, то в іншому напрямі за пагорбами дальній лункий грім гарматних залпів, неначе там, за цими пагорбами, в неосяжному просторі степу перекочували з місця на місце величезну, з боками до неба, порожню бочку.
На широкій вулиці, що впиралась у ворота парку, біля двоповерхового кам'яного будинку тресту "Краснодонвугіл-ля" ще стояла вантажна машина, і люди, чоловіки й жінки, виносили через головні двері рештки майна тресту й вантажили їх на машину.