— Пан майстер вимагає розповісти, скільки разів ти нападав на машини, задля чого, хто співучасник, що робили, крім цього,— все, все розповісти...— дивлячись повз Ваню, холодно говорив Шурка Рейбанд.
— Як я міг нападати на машини, коли я навіть тебе не бачу, це ж тобі відомо! — сказав Ваня.
— Прошу відповідати панові майстеру...
Але пан майстер, очевидно, все вже збагнув і, ворухнувши пальцями, звелів:
— До Фенбонга!
За одну мить усе змінилося. Соліковський величезною рукою схопив Ваню за комір і, злобно термосячи його, виволік до приймальні, повернув обличчям до себе й щосили вдарив навхрест канчуком по обличчю. На обличчі Вані заяскріли багряні смуги. Один удар припав на куток лівого ока, і око зразу стало запливати. Поліцай, що привів його, схопив за комір, і вони разом із Соліковським, штовхаючи Ваню й пхаючи колінами, потягли по коридору.
В приміщенні, куди його вкинули, сиділи унтер Фенбонг і два солдати служби СС; вони сиділи стомлені й курили.
— Якщо ти, мерзотнику, зараз же не викажеш своїх...— страшним пошептом почав Соліковський, схопивши Ваню за обличчя величезною рукою з твердими залізними нігтями на пальцях.
Солдати, докуривши і розтоптавши недокурки, вправно й не кваплячись позривали з Вані пальто, всю одежу і голого кинули на скривавлений тапчан.
Фенбонг червоною рукою, порослою світлим волоссям, так само не кваплячись, перебрав на столі линви, скручені з електричного дроту, і подав одну Соліковському, а другу взяв собі, випробувавши її помахом у повітрі. І вони вдвох по черзі стали бити Ваню по голому тілу, відтягаючи линви на себе. Солдати держали Ваню за ноги й за голову. Кров виступила на його тілі після перших же вдарів.
Як тільки вони взялись бити його, Ваня заприсягся, що ніколи більше не розтулить рота, щоб відповідати на запитання, і вони ніколи не почують його стогону.
І так він мовчав, поки били його. Часом його переставали бити, і Соліковський питав:
— Дійшов розуму?
Ваня лежав мовчки, не підводячи обличчя, і його починали бити знову.
Не більш, як за півгодини перед ним на тому ж тапчані так само били Мошкова. Мошков, як і Ваня, заперечував будь-яку свою участь у викраденні подарунків.
Стаховича, який жив далеко на околиці, арештували пізніше за них.
Стахович, як усі молодики його складу, що в них основна рушійна пружина в житті — самолюбство, міг бути більш-менш стійким, міг навіть зробити істерично-геройськип вчинок при людських очах, особливо при очах людей, йому близьких чи таких, що мають моральну вагу. Але при зустрічі з небезпекою чи трудністю сам на сам він був боягуз.
Він себе втратив уже в ту мить, коли його арештували. Але він був розумний тим спритним розумом, який мигцем знаходить десятки й сотні моральних виправдань, щоб полегшити своє становище.
При очній ставці з хлопчиськом Стахович зразу зрозумів, що новорічні подарунки — єдиний доказ проти нього та його товаришів, які не можуть не бути арештованими. І думка перевести все це в карний злочин, щиро признатися, що вони це вчинили втрьох, пустити сльозу про страшенні злидні й голод і обіцяти спокутувати все чесною працею,— думка ця миттю запала йому в голову. І він так щиро проробив усе це перед майстером Брюкнером та іншими, що вони зразу второпали, з ким мають справу. Його бити стали тут жі?, в кабінеті, вимагаючи назвати й інших учасників: вони ж троє були ввечері в клубі й не могли самі розвантажити машину!
На його щастя, настав час, коли майстер Брюкнер і вахт-майстер Балдер обідали. І Стаховича облишили до вечора.
Ввечері повелися з ним лагідно й сказали, що його зра-ву ж відпустять, коли назве, хто викрав подарунки. Він знову сказав, що вони вробили це втрьох. Тоді його віддали до
Сук Фенбонга й терзали доти, поки не вирвали прізвище 'юленіна. Про інших він сказав, що не розгледів у темноті. Жалюгідний, він не знав, що, зрадивши Тюленіна, себе ввергнув у пучину ще страшніших катувань, бо люди, в руках яких він був, знали, що вони повинні зломити його до кінця саме тепер, коли він виявив слабкість.
Його мучили, й відливали водою, і знов мучили. І вже перед ранком, втративши подобу людини, він став благати: він не заслужив такої муки, він був тільки виконавцем, були люди, котрі йому веліли, нехай вони й відповідають! І він виказав штаб "Молодої гвардії" разом із зв'язковими. Він не назвав тільки Уляни Громової,— невідомо чому. В якусь соту частку секунди він побачив її прекрасні чорні очі перед собою й не назвав її.
В ці дні привезли з селища Краснодона до жандармерії Лядську і дали їй очну ставку з Виріковою. Кожна вважала, що друга винна в її халепі, і вони в присутності байдужого Балдера та Кулешова, який потішався, стали лаятись, мов ті базарні перекупки, й викривати одна одну.
— Пробач-посунься, ти була піонервожата! — червона аж до того, що не стало видно ластовиння на її вилицюватому обличчі, репетувала Лядська.
— Ох ти, вся Первомайка пам'ятає, хто збирав у кар-навку на ТсоавіахімІ — стуливши кулачки, горлала Вирікова, так і пронизуючи осоружну гострими косицями.
Вени мало не побились. їх розвели й подержали добу нід арештом. Потім їх нарізно викликали знову до вахтмай-отера Балдера. Схопивши за руку спочатку Вирікову, а потім так само Лядську, Кулешов сичав кожній те саме:
— Будеш іще янгола корчити! Кажи, хто перебуває в організації!
І Вирікова, потім Лядська, обливаючись сльозами й присягаючись, що вони не тільки не перебувають в організації, а все життя ненавиділи більшовиків, так само як більшовики їх, назвали всіх комсомольців та всіх відомих молодих людей, які лишились на Первомайці і в селищі Краснодон. Вони чудово знали своїх товаришів по школі і по місцю проживання, хто виконував громадську роботу, хто як настроений, і кожна назвала десятків зо два прізвищ, які досить точно визначили коло молоді, зв'язаної з "Молодого гвардією".
Вахтмайстер Балдер, люто блимаючи, кожній із них сказав, що не вірить у її непричетність до організації і повинен піддати її вкупі з виказаними злочинцями страшним катуванням. Але він її жаліє, є вихід із становища...
Вирікову та Лядську випустили з тюрми водночас, і кожна з них не знала, але гадала, що друга теж не вийшла чистенькою. їм поклали жалування по двадцять три марки на місяць. Вони тицьнули одна одній дерев'яні руки, начебто між ними нічого й не було.