— В конторі колишній Заготскоту...— Обличчя у Виріко-вої набрало ображеного й злого виразу: нарешті вона мала змогу поговорити з людиною, яка осуджувала німців з правильної точки зору.— Тільки хліб, двісті, і все... Вони дурні! Зовсім дурні! Зовсім не цінять, хто сам пішов до них служити. Я дуже розчарована,— сказала Вирікова.
— А я зразу побачила: невигідно. І не пішла,— сказала Лядська,— і жила спочатку, правда, непогано. Там у нас була така собі тепла компанія, я від них усе їздила по станицях, міняла... Потім одна, зводячи особисті рахунки, виказала, що я не на біржі. Та я їй — дулю з маком! Там у нас був уповноважений з біржі, немолодий, такий смішний, він навіть не німець, а з якоїсь Ларінгії, чи що, я з ним пішла, погуляла, потім він мені сам добував спирт і сигарети. А потім захворів, і замість нього прислали такого барбоса, що той мене зразу — на шахту. Теж, знаєш, не мед — корбу крутити! Я тому й приїхала сюди,— може, доб'юсь чого кращого тут, на біржі... У тебе заручки там нема?
Вирікова капризно відкопилила губи.
— Дуже вони мені потрібні!.. Я тобі так скажу: краще мати справу з військовими: по-перше, він тимчасово, значить, рано чи пізно піде собі, ти йому нічого не винна. І по такі скупі,— він знає, що його можуть завтра вбити, і не таї: жалкує, щоб йому погуляти... Ти зайшла б колись?
— Куди ж заходити,— вісімнадцять кілометрів, та ще стільки до вашої Первомайки!
— А чи давно вона перестала бути вашою?.. Все-таки заходь, розкажи, як улаштуєшся. Я тобі дещо покажу, а може, й дам дещо, розумієш? Заходь! — І Вирікова їй подбало тицьнула маленьку негнучку долоньку.
Ввечері сусідка, що була того дня на біржі, передала Виріковій записку. Лядська писала, що "у вас на біржі барбоси ще гірші, ніж у селищі", і що в неї нічого не цпйпіло, і вона йде додому "вся розбита".
Вночі проти Нового року на Первомайці, як і в інших районах міста, провадили вибірковий трус, і у Вирікової знайшли цю записку, недбало заткнену поміж старими шкільними зошитами. Слідчому Кулешову, що провадив трус, не довелось докладати зусиль, щоб Вирікова назвала прізвище подруги і з неймовірним прибріхуванням од страху розповіла про її "антинімецькі" настрої.
Кулешов звелів Виріковій з'явитись після свят до поліції й забрав записку з собою.
Першим про арешт Мошкова, Земнухова й Стаховича дізнався Серьожка. Попередивши сестер, Надю та Дашу, і друга свого Вітьку Лук'янченка, він побіг до Олега. Він застав тут Валю і сестер Іванцових: вони щоранку збиралися в Олега, і він давав їм завдання на той день.
Олег і дядя Коля піймали й записали цієї ночі повідомлення Радінформбюро про підсумки шеститижневого наступу
Червоної Армії в районі Сталинграда, про оточення подвій ним кільцем усього велетенського угруповання німців під Сталінградом.
Сміючись і хапаючи Серьожку за руки, дівчата кинулись до нього з цим повідомленням. І хоч який міцний був Серьожка, губи його затремтіли, коли він виклав свою страшну новину.
Олег сидів білий, сплівши довгі пальці великих рук, на лобі його лягли подовжні зморшки. Потім він устав, і на його обличчі виник порив діяльності.
— Дівчата,— тихо звелів він,— знайдіть Туркенича й Улю. Обійдіть товаришів, усіх, хто близько зв'язаний із штабом, скажіть, щоб усе поховали,— що не можна сховати, треба знищити. Скажіть, години через дві повідомимо, як бути далі. Попередьте свої сім'ї... Та не забудьте Любину маму,— сказав він (Любка була в Ворошиловграді).— А мені доведеться на часину вийти.
Серьожка теж надів ватну курточку й кепку, в якій він ходив, дарма що стояли морози.
— Ти куди? — спитав Олег.
Валя раптом почервоніла: їй здалось, буцім Серьожка одягасться, щоб іти з нею.
— Постережу на вулиці, поки зберуться,— сказав Серьожка.
І вперше дійшло до всіх: те, що сталося з Ванею, з Мош-ковим і Стаховичем, це статись може й з ними в будь-яку хвилину, ось навіть зараз.
Дівчата, умовившись, хто до кого зайде, вийшли. Серьожка спинив Валю в дворі:
— Ти ж гляди, акуратніше. Якщо нас уже тут не застанеш, іди до Наталі Олексіївни в лікарню, там я знайду тебе; я без тебе нікуди не піду...
Валя кивнула мовчки головою й побігла до Туркенича.
Олег, намагаючись іти звичайною своєю ходою, подався до Поліни Георгіївни. Вона жила на одній з вулиць неподалік од біржі праці.
В ту мить, коли Олег зайшов до неї, Поліна Георгіївна поралась коло цілком мирного діла — чистила картоплю й кидала її в чавунчик, що парував на плиті. Ця спокійна, витримана жінка раптом вся сполотніла, коли Олег сказав їй про арешт товаришів. Ніж випав з її руки, кілька хвилин вона не могла промовити ні слова. Потім вона опанувала себе.
День був неробочий, перший день Нового року. Недобре було йти додому до Пилипа Петровича серед білого дня, після того як уранці вона віднесла йому молоко. Але й відкласти було не можна: багато що могло вирішитись протягом не тільки годин, але й хвилин.
Поліна Георгіївна, хоч вона й була втаємничена в усі справи "Молодої гвардії", розпитала Олега, чи знає хто-небудь з арештованих про зв'язки Олега й Туркенича з районним комітетом. Звичайно, всі арештовані знали, що зв'язок існує, але ніхто не знав, з ким персонально. Мошков сам був зв'язаний з районним комітетом, але на нього в усьому можна було звіритися. Земнухов мав зв'язок із комітетом тільки через Поліну Георгіївну. Вона так добре знала Ваню, що думка про небеапеку, яка загрожувала особисто їй, Поліні Георгіївні, не западала їй у голову.
Погано було те, що Стахович надто багато знав про "Молоду гвардію". Олег охарактеризував його як людину чесну, але слабку характером.
Поліна Георгіївна лишила Олега в себе вдома й навчила його, як відповідати, коли зайде хто-небудь сторонній.
Можна було уявити, як довго тривала для Олега ця година! На щастя, ніхто.так і не зайшов у дім. Чути було тільки, як сусіди пораються за стіною.
Та нарешті вона повернулась... Мороз освіжив їй обличчя. І, видно, Пилип Петрович знайшов такі слова, які влили надію в її серце.
— Слухай мене,— вона скинула хустку і, розстебнувши пальто, сіла на табуретку проти Олега.— Велів сказати, щоб духом не занепадали. І велів усім вам іти геть із міста," йти негайно: всім членам штабу, всім, хто близький до штабу чи близький до арештованих. Лишіть для керівництва організацією двох-трьох надійних хлопців, старшого зв'яжіть гп мною і йдіть... Якщо в кого є змога сховатися в селі або в інших містах, десь далі, нехай ховається. А членам штабу й тим, хто близький до штабу, він радить поспішити в північні райони, за Донець,— там можна або через фронт перейти, або діждатись, поки повернуться наші... Почекай, це ще не все...— мовила вона, випередивши запитання Олега.— Він звелів тобі дати одну адресу. Слухай уважно.— Обличчя Поліни Георгіївни раптом набрало камінного виразу.— Цю адресу ти маєш право довірити тільки ще Туркеничу. І тільки ви двоє маєте право скористатися з неї. Не можпа її давати більш нікому, зовсім нікому, хоч би які вам дорогі були інші хлопці... або дівчата. Зрозумів? — тихо промовила Поліна Георгіївна й уважно подивилась на Олега. Він зрозумів, про кого вона думає.