— Зачекай, брати з фронту повернуться, будеш ти па небесі, іде же нєсть-бо ні печалі, ні воздиханія,— спокійно казав старий низьким хрипким голосом.
Кіндратович, як і доти, ніде не працював і цілі дні тинявся по дрібних шахтах і по шахтарських квартирах і, непомітно для себе, став збирачем усіх підлот, дурниць та похибок німецької адміністрації на шахтах. Як у старого робітника з великим досвідом і вмінням, його презирство до німецьких адміністраторів росло з тим більшою силою, чим більше він пересвідчувався в їхній господарській нікчем ності.
— Подумайте лишень самі, товариші молоді інженери,— казав він Бистринову та дяді Колі,— все в них у руках, а пс цілому району — дві тонни на добу! Ну, я розумію,— капіталізм, а ми, так би мовити,— на себе. Але ж у них позаду — півтора століття, а нам двадцять п'ять років,— учили ж їх чого-небудь! І до того ж — знамениті на цілий світ хазяї, вславлені фінансисти, всесвітній грабунок організували. Тьху, прости господи! — хрипів старий на страховинних своїх низах.
— Вискочні! В них і з грабунком у двадцятому столітті не виходить: чотирнадцятого року їх побили, і тепер поб'ють. Хапонути люблять, а творчої уяви нема. Люмпени та міщани на верхівці життя... Цілковитий господарський провал перед очима всього людства! — злісно вискалюючись, говорив Бистринов.
І два молоді інженери, і старий робітник без особливих труднощів розробляли плани на кожен день, як зруйнувати ті незначні зусилля, що їх Швейде докладав до видобування вугілля.
Так діяльність багатьох десятків людей живила діяльність підпільного райкому партії.
Трудніше й небезпечніше було чинити все це Пилипові Петровичу в майстернях, де він сам працював. Він дотримувався такого правила: не відмовляючись, виконувати всі дрібні замовлення, які самі собою багато не важать у виробництві, і зволікати без краю, виконуючи замовлення більші. В майстернях, з перших днів їх роботи при німцях, ремонтувалось кілька пресів, насосне устаткування кількох великих шахт, але й досі нічого ні відремонтували, ні відбудували.
Одначе не можна було так підводити директора Баракова, щоб усі його заходи були марні. Тому от деякі роботи доводили до кінця чи майже до кінця, але несподівана аварія все припиняла. Безперестань псувався мотор,— в нього просто підсипали пісочку. Поки ремонтували мотор, ставили двигун, але раптом псувався й двигун: перегрівали циліндр і пускали холодну водичку. Для цих дрібних і найдрібніших диверсій у Пилипа Петровича по всіх цехах були свої люди, які формально підлягали начальникам цехів, а на ділі виконували тільки вказівки Лютикова.
Останнім часом Бараков найняв чимало нових робітників — з-поміж колишніх військових. В ковальському цеху стали за молотобійців два комуністи — офіцери Червоної Армії. Це були командири партизанських груп, які ночами чинили великі диверсії на дорогах. Щоб виправдати відсутність своїх людей на виробництві, широко практикувались фіктивні відрядження на підприємства в інші райони по інструмент чи для того, щоб поповнити устаткування. А щоб не збуджувати підозри в робітників, не втягнених до підпільної організації, тим також давали такі відрядження: робітники бачили, що й справді не можна роздобути ні устаткування, ні інструментів, а начальство бачило, що директор і керівники цехів стараються. Діло не посувалось на законних підставах.
Майстерні перетворились на центр підпільної організації Краснодона: нікому не відомі сили зосередились в одному місці, завсігди під рукою,— зв'язуватися з ними було легко й просто. Але крилася в цьому й своя небезпека.
Бараков діяв сміливо, витримано й організовано. Військова людина й інженер, він був уважний до дрібниць.
— У мене, знаєш, так діло поставлено, що її голки не підсунеш,— казав він Пилипові Петровичу в хорошу хвилину.— Навіщо нам виходити з того, буцімто ми від них дурніші? — питав він.— А коли ми розумніші за них, то мусимо перехитрувати. І перехитруємо!
Пилип Петрович схиляв собі на груди масивне підборіддя, так що лице ще дужче обпливало донизу,— це завжди було в нього ознакою невдоволення,— і говорив:
— Надто легко міркуєш. Це ж німці — фашисти. Вони не розумніші, не хитріші від тебе, це так. Навіщо їм знати, правий ти чи ні? Побачать, діло не йде, і скрутять в'язи тобі, навіть не скривляться. А на твоє місце поставлять падлюку, і всім нам або край, або — тікати. А тікати не маємо права. Ні, брат, ми ходимо на вістрі ножа, і вже коли ти обережний, будь обережніший утричі.
От про що все частіше думав Пилип Петрович, важко ворочаючись на ліжку в темній своїй кімнатці, і сон тікав од нього. І ще він думав про те, що час іде собі та йде...
Що довше зволікали вони, виконуючи замовлення, що більше неполадок, зривів, аварій набиралось на рахунку Ба-ракова, то двозначнішим ставало його становище перед німецькою адміністрацією. Але ще небезпечнішим було те, що все ширшало коло людей, які працювали в майстернях,— а між ними було багато досвідчених робітників,— усе більше людей приходили й не могли не прийти до розуміння того, що хтось на цьому підприємстві свідомо шкодить справі.
Баранова, що бував межи німцями й розмовляв по-німецькому, був вимогливий на виробництві, вважали поміж робітниками за людину німецьку. Його цурались, і тут, у майстернях, на нього навряд чи могла впасти підозра. Підозра могла впасти тільки на Пилипа Петровича. Все-таки дуже мало знайшлось людей у Краснодоні, котрі повірили, що Лютиков щиро працює на німців. Він належав до того типу робітників Росії, яких називали в старовину совістю робітничого класу. Всі його знали, довіряли йому,— народ не помиляється.
В цеху під орудою Пилипа Петровича працювало кілька десятків чоловік. І хоч як би Пилип Петрович відмовчувався, хоч як би скромно він тримався, люди на виробництві по могли не бачити, що вказівки Пилипа Петровича, висловлювані побіжно, мовби в якійсь непевності чи в нестямку перед труднощами, йдуть на шкоду виробництву.
Діяльність його складалася з дрібниць, кожна з них зокрема не була помітна. Але час минав, дрібниці нашаровувались одна на одну, перетворювались на щось більше, і Пилип Петрович ставав також усе помітніший. Люди, які оточували Пилипа Петровича, були здебільшого свої люди. Він догадувався, що поміж підлеглими йому — немало людей, схожих на його хазяйку Пелагію Іллівну. Вони все бачать, співчувають йому, але й знаку не подають про це — ні йому, ні іншим, ані навіть собі. Та щоб тебе викрили, не потрібно багато негідників — при нагоді досить і одного боягуза.