Білетерка теж стала дивитись навколо.
А тим часом Серьожка, вибравшись на сцену не через дверцята, а просто через бильця оркестру, звідти, зі сцени, щосили смикав прапор, намагаючись зірвати його з софіта, але щось держало. Серьожка вчепився вище і, підскочивши, звис на зігнутих руках. Прапор обірвався, і Серьожка мало не впав з ним в оркестр.
Він стояв на сцені сам перед напівосвітленим порожнім залом з широко відчиненими дверима в парк і акуратно, не поспішаючи, згортав величезний фашистський прапор спочатку вдвоє, потім учетверо, потім у вісім разів, щоб його можна було сховати за пазухою.
Сторож, замкнувши будку механіка, вийшов з темноти на світло, що падало з залу, до білетерки з Валею, котрі шукали гаманця.
— Світло! Чи не знаєш, що за це буває! — сердито сказав сторож.— Гаси, будемо замикати...
Валя метнулась до нього й схопила за борти піджака.
— Рідненький, одну секундочку! — сказала вона, благаючи.— Гаманця загубила, нічого ж не видно буде, одну секундочку! — повторила вона, не випускаючи піджака.
— Де ж його тут знайдеш! — сказав сторож лагідніше, очима нишпорячи навкруги.
В цю мить хлопчисько в глибоко натягненій на очі кепці, неймовірно череватий, на тоненьких, особливо тоненьких у порівнянні з його черевом ногах вискочив з порожнього театру, підстрибнув, дриґнув цими тоненькими ніжками, жалібно простогнав:
— Ме-е-е-е...
І зник у темряві.
Валя встигла ще лицемірно сказати:
— Ах, який жаль!..
Але сміх так душив її, вона затулила обличчя руками і, давлячись, майже побігла від театру.
Розділ сорок сьомий
Після розмови Олега з матір'ю ніщо вже не протистояло його діяльності: весь дім прилучився до неї, рідні стали його помічниками, і мати була першою між ними.
Ніхто не міг би сказати, в якому тиглі серця сплавилось у цього шістнадцятилітнього юнака щось із найціннішого досвіду старших поколінь, непомітно запозичене з книг, з розповідей вітчима, а особливо навіюване йому тепер його безпосереднім керівником, Пилипом Петровичем Лютиковим,— як сплавилося це в його серці з його власним досвідом, з досзідом його тозаришів, досвідом перших поразок, здійснення перших задумів. Але в подальшій діяльності "Молодої гвардії" Олег набував щораз більшого впливу на своїх товаришів і сам дедалі більше усвідомлював це.
Він був такий товариський, життєлюбний, безпосередній, що не тільки думка про старшинування над товаришами, а навіть неувага до них, до їхніх поглядів та досвіду були йому огидні. Але він все більше усвідомлював, що успіх або неуспіх їхньої діяльності багато в чому залежить від того, як він, Олег, серед усіх своїх друзів зможе все передбачити або помилиться.
Він був завжди збуджено-діяльний, завжди веселий і заразом акуратний, обачний, вимогливий. Там, де справа стосувалась його самого, в ньому ще давався взнаки хлопчисько,— йому хотілося самому розклеювати листівки, палити скирти, красти зброю та бити німців з-за рогу. Але він уже розумів відповідальність за все і за всіх, яка випала йому на долю, й угамовував себе.
Він був зв'язаний дружбою з дівчиною, старшою від нього, дівчиною незвичайної простоти, безстрашною, мовчазною та романтичною, з цими важкими, темними кучерями, що спадали на її округлі сильні плечі, з красивими, смаглявими до чорноти руками і з цим виразом виклику, пристрасті, польоту в розкриллі брів над карими широкими очима. Ніпа Іванцова вгадувала кожен його погляд, рух і — беззаперечно, безстрашно, точно — виконувала кожне його доручення.
Завжди заклопотані — то листівками, то тимчасовими комсомольськими квитками, то планом якоїсь місцевості, вони могли годинами мовчати одне біля одного, не нудьгуючи. А якщо вони вже розмовляли, то вони летіли високо над землею: все, створене величчю людського духу та доступне дитячому зорові, пролітало перед їхньою уявою. А інколи їм було так безпричинно весело вдвох, що вони тільки сміялись,— Олег нестримно, по-хлоп'ячому, потираючи кінчики пальців, просто до сліз, а вона з дівочою, тихою, довірливою веселістю, а то враз по-жіночому, трохи навіть загадково, немовби таїла щось від нього.
Якось, дуже зніяковівши, він попросив у Ніни дозволу прочитати їй вірші.
— Чиї, твої? — спитала вона здивовано.
— Ні. Ти послухай...
Він почав, ще більше заникуючись, але після перших рядків раптом опанував себе:
Співай, подруго, переможну пісню,
Не побивайся, не сумуй.
Скоро наші дорогії
Краснокрилі соколи
Прилетять, відчинять тюрми,
Прокладуть широкий шлях.
Сонце висушить сльозину
На ясних твоїх очах:
Знову вільною ти станеш
І веселою, як Май.
До розплати клич, подруго,
За коханий рідний край...1
— Тут я ще не все доробив,— сказав Олег, знову зніяковівши.— Тут має бути, як ми підемо до армії разом... Ти хотіла б?
— Це ти мені присвятив? Мені, еге ж?..— спитала вона, осяваючи його світлом своїх променистих очей.— Я зразу зрозуміла, що це твої. Чому раніше ти не казав, що пишеш?
— Я соромився,— признався він, широко всміхнувшись, задоволений, що вірші їй сподобались.— Я давно пишу. Але я нікому не показую. Я найбільше перед Ванею соромлюсь. Адже він, знаєш, як пише! А я що... В мене, я відчуваю, розмір не витримано, та й риму я насилу добираю,— говорив він, щасливий, що Ніна визнала його вірші.
Так уже сталося, що в найтяжчу цю добу життя Олег вступив у найщасливішу добу розквіту всіх своїх юнацьких сил.
Шостого листопада, напередодні Жовтневих свят, удень, штаб "Молодої гвардії" зібрався в повному складі дома в Кошового з участю зв'язкових — Валі Борц, Ніни і Олі Іван-цових. Олег вирішив відзначити цей день урочистим прийняттям до комсомолу Радика Юркіна.
Радик Юркін уже не був хлопчиком з тихими лагідними очима, який сказав Жорі Арутюнянцу: "Адже я звик рано лягати". Після страти Фоміна його зачислили до бойової групи Тюленіна, і Радик Юркін брав участь у нічних нападах
1 Переклад А. М'ястківського.
на німецькі вантажні машини. Він досить упевнено сидів на стільці біля дверей і прямо, не кліпаючи, дивився у вікно навпроти, через кімнату, поки Олег виголошував вступну промову, а потім Тюленін давав характеристику йому, Ради-кові. Інколи в ньому прокидалась цікавість, що ж це за люди вирішують його долю. І він переводив свій спокійний погляд з-під довгих сірих вій на членів штабу, що сиділи круг великого обіднього столу, сервірованого як на званому обіді. Але дві дівчини — одна білява, друга чорнява — зразу ж починали так ласкаво всміхатись до нього, і обидві були такі гарні, що Радик раптом відчував приплив страшенного зніяковіння й одвертав погляд.