— Чому це твій хазяїн у цивільному ходить? — спитая дядя Коля в денщика, з яким у нього встановились майже приятельські стосунки.
Веселий денщик надув щоки, ляпнув по них долонями, вистріливши повітрям, як у ццрку, і дуже добродушно сказав:
— Шпіон!..
Після цієї розмови дядя Коля так і не знайшов своєї люльки.
Німецький ас розташувався у великій кімнаті, випхавши Олену Миколаївну до бабусі, а Олега в сарай. Це був здоровий блідий чоловік з червовими очима, весь в орденах за бої над Францією і за Харків. Він був феєрично п'яний, коли його привели сюди з комендатури, і прожив тут кілька днів тільки тому, що не переставав пити вдень і вночі і ніяк ае міг протверезитися. Намагаючись втягти в пияцтво всіх у домі, крім румунів, що їх існування він просто не помічав, він буквально секунди не міг проіснувати без співбесідників. Нестерпною німецько-російською мовою він пояснював, як він поб'є спочатку більшовиків, потім англійців, потім американців, і як тоді вже все буде гаразд. Але під кінець перебування він украй схмарнів.
— Сталінград!.. Ха!..— волав він, підносячи багровий вказівний палець.— Більшовик стріляйт... пуі Мені капут!..— І прикрі сльози зволожували його червоні повіки...
Перед від'їздом він протверезився саме настільки, щоб настріляти собі з маузера курей по дворах. Йому нікуди було їх сховати, він зв'язав їх за ноги, і вони лежали біля ґанку, поки він пакував свої речі.
Румун-денщик покликав Олега, надув щоки, вистрілив повітрям, як у цирку, і показав на курей.
І Олег більш ніколи вже не бачив свого складаного ножика.
При "новому порядку" в Краснодоні виникли такі ж "вершки суспільства", наче в якім-небудь Гейдельберзі чи Баден-Бадені,— ціла драбина чинів, становищ. На вершині цієї драбини стояли гауптвахтмайстер Брюкнер, вахтмайстер Балдер і глава дирекціону лейтенант Швейде. Звикши працювати в раз і назавжди заведеній і з усіх боків завбаченій чистенькій обстановці німецьких закладів, лейтенант Швейде сам не помітив, як перетворив на своєрідну програму господарювання висловлений колись Баракову подив з приводу підлеглих йому підприємств. І справді, якщо робітників нема, механізмів нема, інструментів нема, транспорту нема, кріпильного дерева нема, та й самих шахт, власне кажучи, нема, то, звісно, й вугілля нема. І він акуратно виконував свої обов'язки тільки в тому, що регулярно вранці перевіряв, чи дають російські конюхи вівса німецьким коням дирекціону, і підписував папери. Решту часу він з іще більшою енергією присвячував власній пташарні, свинарні й корівникові та влаштуванню вечірок для чинів німецької адміністрації.
Трохи нижче на щаблях цієї драбини стояли Фельднер, ваступник Швейде, обер-лейтенант Шпрік та зондерфюрер Саядерс у своїх трусиках. Ще нижче — начальник поліції Соліковський та бургомістр Стаценко, дуже солідний, п'яний зранку, він о певній годині акуратно прямував з парасолькою по грязюці до міської управи й так само акуратно повертався з неї, немовби він і справді чимось управляв. А на самім низу драбини перебував унтер Фенбонг із своїми солдатами, і вони-от усе й робили.
Яке незатишне й нещасне було улюблене містечко шахтарів, коли завзялися жовтневі дощі! Усе в грязюці, без палива, без світла, без парканів, з вирубаними палісадниками, з повибиваними шибками в порожніх будинках, в яких речі повикрадали перехожі солдати, а меблі — чини німецької адміністрації, що меблювали свої квартири. Люди не впізнавали одне одного, зустрічаючись,— так усі змарніли, обшарпались, прожилися. І, бувало, навіть найпростіша людина раптом зупинялась посеред вулиці або прокидалась уночі в постелі від думки: "Та невже все це правда? Чи не сон це? Не мара? Чи не збожеволів я?"
І тільки раптом, невідомо звідки взявшись, на стіні будинку чи телеграфному стовпі, маленька, мокра від дощу листівка, що обпікала душу вогняним словом "Сталінград", та гуркіт чергового вибуху на дорозі знов та знов казали людям: "Ні, це не сон і не мара, це правда. Боротьба триває!"
В один з таких днів, коли буйний осінній дощ із вітром періщив уже кілька діб, Любку довезла з Ворошиловграда німецька сіра машина низької посадки, і молодий лейтенант, німець, вистрибнувши першим, подержав їй дверцята й відкозиряв, коли вона, не озираючись, з чемоданчиком у руці вискочила на ґанок рідного дому.
На цей раз Єфросинія Миронівна, мати її, не витримала і, коли вони лягали спати, сказала:
— Ти побереглась би, Любонько... Прості люди, знаєш, що кажуть? "Надто вона близька до німців..."
— Люди так кажуть? Це добре, мамочко, це мені аж навіть зручно,— сказала Любка, засміялась і заснула, згорнувшись клубочком.
Другого ранку Ваня Земнухов, дізнавшись, що вона приїхала, майже бігцем промчав на довгих ногах через величезний пустир, що відділяв його вулицю од Восьмидомиків, і в грязюці по коліна, задубівши від дощу, вскочив у простору світлицю до Шевцових, навіть не постукавши.
Любка, сама-самісінька, тримаючи в руці маленьке дзеркальце, а другою — то поправляючи нерозчесані, розкручені локони, то пригладжуючи па талії просте зелене домашнє платтячко, ходила по діагоналі кімнати босоніж і жебоніла приблизно таке:
— Ах ти, Любка-Любонька! І за віщо так люблять тебе хлопчиська, я просто не розумію... І чим же ти така хороша? Фу! Рот завеликий, очиці маленькі, обличчя неправильне, фігурка... Ні, фігурка, правда, нічого... Ні, фігурка таки й справді нічого... А так, якщо роздивитись... І хоч би ти ганяла за ними, а то ж зовсім ні! Фу! Бігати за хлопцями! Ні, я просто не розумію...
І, схиляючи перед дзеркальцем голову то на один бік, то на другий, стріпуючи кучерями, вона, дзвінко вибиваючи босими ногами, пішла дрібушкою по діагоналі кімнати, нл-співуючи:
Любко, Любонько, Любовько-гоаубсхвыво."
Ваня, з незворушним спокоєм спостерігаючи її, вирішив, що настав час кахикнути.
Любка, не тільки не збентежившись, а набравши скортгт? виразу задерикуватого, поволі опустила дзеркало, обернулась, впізнала Ваню, примружила голубі очі й дзвінко розсміялась.
— Доля Серьожки Левашова мені цілком ясна,— сказав Ваня глухуватим баском.—— Йому доведеться діставати черевики для тебе в самої цариці...