— Не бреши І — зойкнув батько й ударив ребром долоні об стіл.— За це — тюрма! Коли йому своєї голови не жаль, ми, твої батьки, за що будемо відповідати?
— Не про те, батьку, ти говориш,— тихо мовив Ваня й підвівся, не звертаючи уваги на те, що батько бив долонею по столу й кричав: "Ні, про те!" — Ти хочеш знати, чи перебуваю я в підпільній організації? От що ти хочеш знати. Ні, не перебуваю. І про Фоміна я теж почув тільки-но від Ніни. А скажу лише: так йому й треба, падлюці! Як бачиш з її слів, і люди так кажуть. І ти теж так думаєш. Але я не приховаю: я, скільки можу, допомагаю нашим людям. Усі ми повинні допомагати їм, а я — комсомолець. А не казав про це тобі й мамі, щоб марно вас не турбувати.
— Чула, Насте Йванівно? — І старий сливе безумно глянув на дружину своїми білястими очима.— Ось він, печальник про нас!.. Сорому в тобі нема! Я все життя працював на вас... Забув, як жили в сімейному домі дванадцять родин, на підлозі валялися, самих дітей двадцять вісім штук? Заради вас, дітей, ми з вашою матір'ю вичерпали всі свої сили. Ти на неї поглянь!.. Олександра вчили — не довчили. Нінку не довчили, поклали все на тебе, а ти сам стромляєш голову в зашморг. На матір подивись! Вона зовсім очі за тобою виплакала, тільки ти нічого не бачиш.
— А що, по-твоєму, я мушу робити?
— Іди працювати! Нінка працює, іди й ти. Вона, рахівник, працює за чорнороба, а ти що?
— На кого працювати? На німця? Щоб він більше наших убивав? От прийдуть наші, я перший піду працювати... Твій син, мій брат, у Червоній Армії, а ти велиш мені йти німцям помагати, щоб його скоріше вбили! — гнівно казав Ваня.
Вони вже стояли один проти одного.
— А жерти що? — кричав батько,— А краще буде, коли перший із тих, за кого ти дбаєш, продасть твою голову? Німцям продасть! Ти знаєш хоча б людей на нашій вулиці? Хто чим дихає? А я — знаю! У них своя турбота, своя користь. Тільки ти один дбайливець за всіх!
— Неправда!.. Була в тебе користь, коли ти відправляв державне майно в тил?
— Не про мене мова.
— Ні, про тебе мова! Чому ти думаєш, що ти кращий од інших людей? — говорив Ваня, зіпершись пальцями одної руки на стіл і вперто схиливши голову в рогових окулярах.— Користь! Кожен за себе!.. А я тебе питаю: яку мав користь у ті дні, коли ти вже вихідну допомогу одержав, знав, що лишаєшся тут, що ця справа може тобі зашкодити, хворий, вантажив не своє майно, не спав ночей? Невже ти один такий на землі? Навіть по науці таке не виходить!
Сестра Ніна, що в неділешній день була о цій порі дома, сиділа на ліжку, насупившись і не дивлячись ні на батька, ні на Ваню, і, як завжди, не можна було зрозуміти, що вона думає. А мати, рано й дуже зістарівшись, добра, слабосила жінка,— все коло її життя обмежувалось роботою в полі та поранням біля печі,— найбільше боялася, щоб Олександр Федорович спересердя не вигнав і не прокляв Ванюшу. І коли говорив батько, вона запобігливо кивала йому, щоб умилосердити його, а коли говорив син, вона знов-таки дивилась на чоловіка з фальшивою усмішкою, моргаючи, немовби пропонуючи йому все-таки прислухатись до сина й простити хлопцеві, хоч вони обоє, старі, бачать, як нерозумно він балакає.
Батько, в довгому піджаку поверх злинялої від прання косоворотки, стояв серед кімнати, в туфлях на напівзігнутих по-старечому ногах, в настовбурчених і залатаних на колінах, витертих штанях і, то судорожно тулячи до грудей кулаки, то безпомічно опускаючи руки, кричав:
— Я доводжу не по науці, а з життя!
— А наука не з життя? Не тільки ти, а й інші люди шукають справедливості! — одвічав Ваня з несподіваним у ньому запалом.— А ти соромишся в собі визнати хороше!
— Мені соромитись нема чого!
— То доведи, що я неправий! Криком переконати не можна. Можу змиритися, замовкнути — це так. А діяти все одно буду по совісті.
Батько зломився враз, а білясті очі його потемніли.
— Ось, Насте Йванівно,— зойкнув він,— вивчили синка... Вивчили — й більш не потрібні. Адью!..— Він розвів руками, обернувся й вийшов.
Анастасія Іванівна, дрібно перебираючи ногами, виступила за ним. Ніна, не підводячи голови, сиділа на ліжку й мовчала.
Ваня безцільно потинявся з кутка в куток і сів, не вгамувавши докорів сумління. Спробував навіть, як колись, вилляти душу віршованим посланням до брата:
Мій відданий і славний друг, Мій брат прекрасний Сашо.
Ні:
Найкращий друг, мій рідний брат...
Ні, віршоване послання не йшло на лад. Та й не можна було послати його братові.
І тоді Ваня зрозумів, що йому робити: треба піти до Клави в Нижньоолександрівський.
Олена Миколаївна Кошова потерпала ще більше від того, що не могла вирішити, чи повинна перешкодити діяльності сина, чи допомогти йому. її, як і всіх матерів, невпинно, день у день, позбавляючи здатності діяти, спати, виснажуючи душевно й фізично, накладаючи на обличчя зморшки, мучила туга — острах за сина. Інколи острах цей аж набирав тваринного характеру: їй хотілося вдертись, нагримати, силоміць одвести сина від страшної долі, яку він готував собі.
Але в ній в самій були риси її чоловіка, Олегового вітчима, єдиної глибокої й палкої любові її життя,— в ній самій клекотіло таке полум'я битви, що вона не могла не співчувати синові.
Вона часто мала на нього образу: як він може критись перед нею, перед своєю мамою, адже він був завжди такий одвертай, любовно-ввічливий, слухняний! Особливо ображало те, що її мати, бабуся Віра, була, видно, залучена до
8мови онука і теж таїлась від дочки, брат Коля, судячи 8 усього, був також причетний до змови. І навіть зовсім стороння жінка, Поліна Георгіївна Соколова, або тьотя Поля, як її звали в родині Кошових, стала тепер, здавалось, ближчою Олегові, ніж рідна мати. Як, коли, з чого це почалося?
Колись Олена Миколаївна й тьотя Поля були такі нерозлучні, що люди, знявши річ про одну, не могли не згадати й другу. Вони дружили, як можуть дружити зв'язані роботою та спільністю думок зрілі жінки, що немало зазнали в житті. А з початком війни тьотя Поля раптом замкнулася в собі $ перестала вчащати до Кошових, і коли Олена Миколаївна 8а старою звичкою одвідувала її, тьотя Поля неначе ніяковіла й через свою корову, й через те, що торгує молоком, і через те, що Олена Миколаївна може осудити її за відхід у своє, особисте, від діяльності на благо Батьківщини. І Олена Миколаївна навіть не знаходила в душі своїй змоги заговорити з Полею про це. Так їхня дружба розпалася сама собою.