Саме в цей час хтось постукав у запнене вікно, але вони не розгубились: німці та поліцаї ще ні разу не заходили на цей далекий кінець висілків. І справді, це прийшли Олег і Туркенич,— вони ніяк не могли всидіти дома, їм хотілось мерщій надрукувати що-небудь у своїй друкарні.
Але потім виявилося, що вони зовсім не такі вже простаки! Туркенич тихенько покликав Жору, й вони разом вийшли на вгород, а Олег любісінько лишився допомагати Володі й Толі.
Туркенич і Жора лягли біля межі проти сонечка, що частенько вкривалось хмарами і гріло вже по-осінньому,— земля й трава були ще вологі після дощу. Туркенич схилився до Жори й зашепотів йому на вухо. Як він і сподівався, Жора зразу рішуче йому відповів:
— Правильно! Це й справедливо, й повчально для інших падлюк!.. Звичайно, я згоден.
Після того як Олег і Ваня Туркенич дістали дозвіл од підпільного райкому, треба було виконати найтонше діло — знайти поміж хлопцями таких, хто не тільки піде на це в почуття справедливості та почуття дисципліни, а в кого високе моральне почуття обов'язку так перетворилося на волю, що рука його не здригнеться.
Туркенич і Серьожка Тюленін намітили першим Сергія Левашова: це був цільний хлопець і сам уже багато чого зазнав. Потім вони зупинились на Ковальові: він був сміливий, добрий і фізично дуже сильний,— така людина їм потрібна. Серьожка запропонував і Пиріжка, але Туркенич ваперечив: Пиріжок надто вже був охочий до авантюр. Найкращого друга свого, Вітьку Лук'янченка, Серьожка в думці не ввів із жалощів до нього. Нарешті вони зупинились на Жорі. І не помилились.
— А ви не затвердили склад трибуналу? — спитав Жора.— Не треба, щоб він довго розглядав справу, але хай обвинувачений бачить, що його карають по суду.
— Ми самі затвердимо трибунал,— сказав Туркенич.
— Ми будемо його судити від імені народу. Тут зараз ми — законні представники народу.— І чорні мужні очі Жори спалахнули.
"Ах, орел хлопець!" — подумав Туркенич.
— Треба б іще когось,— сказав він.
Жора замислився. Володя спав йому на думку, але Володя був занадто тонкої душевної організації для такого діла.
— У мене в п'ятірці в Радик Юркін. Знаєш? З нашої школи. Думаю, він підійде.
— Він же хлопчисько. Ще переживатиме.
— Та що ти! Хлопчиська ні чорта не переживають. Це ми, дорослі люди, завжди що-небудь переживаємо,— сказав Жора,— а хлоп'яки, знаєш, ні чорта не переживають. Він такий спокійний, такий одчайдушний!
Поки Жорин батько столярував у себе під повіткою, свою матір застав Жора під дверима і мусив їй навіть сказати, що людина він цілком самостійна і товариші його дорослі люди: хай вона не дивується, коли всі вони завтра одружаться.
Жора і Ваня Туркенич повернулися саме вчасно: шрифт уже розібрали, і Володя вже склав кілька рядків у стовпчик. Жора миттю вмочив щіточку в "оригінальну суміш", а Володя приклав аркуші й прокотив валиком. Друкований текст був у траурній рамці від металевих пластинок, які Володя, не маючи досвіду, мало сточив у себе в механічному цеху. Крім того, літери були неоднакового розміру, але з цим уже доводилось миритись. Але найважливіше було те, що вони мали справжній друкований текст, і всі змогли прочитати те, що набрав Володя Осьмухін:
"Не лишайся на самоті з Ванею не нервуй все одно ми знаємо тайну твого серця Айяяй".
Володя пояснив, що ці рядки він присвячує Жорі Ару-тюнянцу і що він намагався добирати слова з літерою "й", і навіть "Айяяй" набрав заради неї, бо літери "й" в їхній друкарні виявилось найбільше. Розділових знаків він не набрав тільки тому, що забув, що їх треба набирати, як літери.
Олег увесь так і загорівся:
— А ви знаєте, що на Первомайці дві дівчини просять прийняти їх до комсомолу? — спитав він, дивлячись на всіх великими очима.
— У мене в п'ятірці теж є хлопець, який хоче вступити до комсомолу,— сказав Жора.
Цей хлопець був знову той самий Радик Юркін, бо п'ятірка Жори Арутюнянца складалась поки що з самого Радика Юркіна.
— Ми зможемо в друкарні "Молодої гвардії" друкувати тимчасові комсомольські квитки! — вигукнув Олег.— Адже ми маємо право приймати до комсомолу: нашу організацію затверджено офіційно!
Хоч би куди пересувалось, хоч би які рухи руками чи ногами робило довге тіло чоловіка з вузькою головою, в старомоднім картузі, з очима, як у пітона, захованими поміж численними брижами шкіри, чоловік цей був уже мертвий.
Помста йшла слідом за ним, удень і вночі, по чергуваннях і облавах, вона стежила за ним через вікно, коли він розглядав з жінкою речі й ганчірки, відібрані в сім'ї щойно вбитої людини; помста знала кожен його злочин і вела їм лік. Помста переслідувала його в образі юнака, майже хлопчика, моторного, мов кішка, з очима, котрі бачили навіть у пітьмії Та коли б Фомін знав, яка вона нещадна, ця помста з босими ногами, він уже зараз припинив би всякі рухи, що створювали видимість життя.
Фомін був мертвий тому, що в усіх його вчинках і діях ним керувало тепер навіть не бажання наживи і не почуття помсти, а приховане під машкарою статечності й благовид-ності почуття безмежної та всеосяжної злоби — на своє життя, на всіх людей, навіть на німців.
Ця злоба поволі спустошувала душу Фоміна, але ніколи вона не була така страшна та безнадійна, як тепер, тому що загинула остання, хоч і підла, а все-таки духовна підпора його існування. Хоч які великі були злочини, що їх він заподіяв, Фомін сподівався, що прийде до влади, коли всі його будуть боятись, а з остраху будуть поважати й схилятись перед ним. І, оточений загальною повагою, як це бувало в старовину в житті людей багатих, він прийде до пристановища достатку й самостійності.
А виявилося, що він не тільки не набув, але й не мав ніякої надії набути визнану майнову підпору в житті. Він крав речі людей, яких арештовував і вбивав, і німці, котрі дивились на це крізь пальці, зневажали його як найманого, залежного, темного негідника й злодія. Він знав, що потрібен німцям тільки доти, поки робитиме це для них, щоб утверджувати їхнє панування, а коли це панування утвердиться й прийде законний порядок — Ordnung, вони проженуть чи просто знищать його.
Багато людей, правда, його боялись, але й ці люди, і всі інші зневажали і уникали його. А без утвердження себе в житті, без поваги людей навіть речі і ганчірки, які він приносив жінці, не давали ніякого вдоволення. Вони жили 8 жінкою гірше звірів: звірі все-таки мають свої радощі від сонця та їжі і продовжують у житті самих себе.