"Хе, хе,— казав Петер Фенбонг,— зрештою я зовсім не наполягаю, що я це робитиму все життя. Кінець кінцем я стану звичайним промисловцем, чи торговцем, або просто крамарем, коли хочете, але я повинен з чого-небудь почати! Так, я чудово розумію, що ви думаєте про себе й про мене. Ви думаєте: "Я — джентльмен, мої підприємства в усіх перед очима, кожен бачить джерело мого добробуту; в мене родина; я чисто вимитий, охайно вдягнений і чемний з людьми, я можу прямо дивитись їм у вічі; коли жінка, з якою розмовляю, стоїть, я теж стою; я читаю газети, книги, перебуваю в двох благодійних товариствах і пожертвував солідні кошти на устаткування лазаретів у дні війни; я люблю музику, квіти і місячне світло на морі. А Петер Фенбонг убиває людей заради їхніх грошей та дорогоцінностей, які він привласнює. Він навіть не гидує виривати в людей золоті зуби й ховати все це на тілі, щоб ніхто не бачив. Він змушений місяцями не митись і гидко смердить, і тому я маю право осуджувати його..." Хе-хе, дозвольте, мій милий і шановний друже! Не забудьте, що мені сорок п'ять років, я був моряком, я об'їздив усі країни землі, і я бачив геть усе, що діється на світі!.. Чи не знайома вам картина, яку я, моряк, побувавши в далеких краях, не раз мав змогу спестерігати: як щороку де-небудь у Південній Африці, в Індії чи в Індокитаї мільйони людей помирають голодною смертю, так би мовити, перед очима шановної публіки? Проте навіщо ж ходити аж так далеко! Навіть у благословенні роки довоєнного процвітання ви могли б майже в усіх столицях світу бачити квартали, населені людьми, що не мають роботи, що вмирають перед очима шановної публіки, інколи навіть на папертях старовинних соборів. Дуже трудно погодитися з думкою, що вони вмирають, так би мовити, з власної примхи! А хто ж не знає, що деякі вельми поважні люди, цілковиті джентльмени, коли це вигідно, не соромляться викидати на вулицю із своїх підприємств мільйони здорових чоловіків і жінок. І за те, що ці чоловіки й жінки не миряться з таким своїм становищем, безліч їх щороку морять по тюрмах чи просто вбивають на вулицях і майданах, вбивають цілком законно, руками поліції та солдатів!.. Я навів вам кілька різноманітних способів,— я міг би їх умножити,— способів, якими на земній кулі щороку вмертвляють мільйони людей, і не тільки здорових чоловіків, а й дітей, жінок і старих,— умертвляють, власне кажучи, задля вашого збагачення. Я вже не кажу про війни, коли за найкоротші строки особливо багато вбивають людей в інтересах вашого збагачення. Милий і шановний друже! Навіщо ж нам гратися в піжмурки? Скажімо один одному щиросердо: якщо ми хочемо, щоб на нас працювали інші, ми повинні щороку тим чи тим способом певну кількість їх убивати! В мені вас лякає тільки те, що я перебуваю, так би мовити, біля підніжжя м'ясорубки, я в цьому ділі чорнороб і за характером занять змушений не митися й смердіти. Але погодьтесь, що ви ніколи не могли обходитися без таких, як я, а що далі йде час, то більше й більше я вам потрібен. Я плоть від вашої плоті, я ваш двійник, я — це ви, якщо вас вивернути навиворіт і показати людям, які ви є насправді. Настане час, я також вимиюсь і буду цілком охайною людиною, просто крамарем, коли хочете, і ви зможете купувати в мене для свого столу добрячі сосиски..."
Таку принципову суперечку вів Петер Фенбонг з уявним джентльменом з гладенько виголеним, коректним обличчям і в добре випрасуваних штанях. І на цей раз, як завжди, здобувши перемогу над джентльменом, Петер Фенбонг остаточно впав у добродушний настрій. Він заховав купки грошей і цінностей у відповідні кишеньки і акуратно застебнув кишеньки на ґудзики, після чого став митись, пирхаючи п повискуючи від насолоди й розливаючи по підлозі мильну воду, що, зрештою, його зовсім не турбувало: прийдуть солдати і підітруть.
Він вимився не так уже й чисто, але все-таки полегшиз себе, знову обвинувся й підперезався биндою, натяг чисту білизну, сховав брудну й убрався в свій чорний мундир. Потім він трохи відігнув чорний папір і визирнув у вікно, і нічого не побачив, так було темно в дворі тюрми. Досвід, який уже перетворився на інстинкт, підказав йому, що шефи от-от мають прибути. Він вийшов на подвір'я і трохи постояв біля двірницької, щоб звикнути до темряви, але до неї не можна було звикнути. Холодний вітер ніс над містом, над усім донецьким степом важкі темні хмари, їх теж не видно було, та здавалося, що вони шарудять, випереджаючи й чіпляючи одна одну вологими й вовнистими боками.
І тут Петер Фенбонг почув, як наближається приглушений звук мотора, і побачив дві вогняні цятки напівприкри-тих фар машини, яка спускалася з гори повз будинок — раніше районного виконкому, а тепер районної сільськогосподарської комендатури,— що при світлі фар ледве поступив з пітьми одним своїм крилом. Шефи поверталися з окружної жандаремії. Петер Фенбопг пройшов чероз двір і через чорний хід,— його охороняв солдат жандармерії, який упізнав ротенфюрера й віддав йому честь,— увійшов до будиночка тюрми.
Ув'язнені в камерах теж чули, як підійшла машина з приглушеним мотором. І незвичайну тишу, котра панувала в тюрмі цілий день,— цю тишу зразу порушили кроки по коридору, клацання ключа в замку, грюкання дверей і метушня, що знялася в камерах, і цей знайомий, що ранить у само серце, плач дитини в дальній камері. Він раптом піднісся до пронизливого надривного крику, цей плач,— дитина кричала в крайнім напруженні з останніх сил, вона вже хрипіла.
Матвій Костьович і Валько чули в камерах цю метушню, яка наближалась до них, і плач дитини. Інколи їм здавалося, що вони чують голос жінки, котра щось гаряче говорила, кричала й благала і також, здається, заплакала. Потім клацнув ключ у замку, жандарми вийшли з камери, де сиділа жінка з дитиною, й зайшли до сусідньої, де зразу зчииилась метушня. Але й тоді, крізь цю метушню, здавалось, долинав надзвичайно сумний і ніжний голос жінки, що вмовляла дитину, і вже тихший голос дитини, що наче заколисувала саму себе:
— А... а... а... А... а... а...
Жандарми ввійшли до камери, сусідньої з тою, де сиділи Валько й Матвій Костьович, і обидва вони зрозуміли, чому виникла метушня, коли жандарми приходили в камери: жандарми спутували в'язням руки.