— Візьміть його!
Унтер Фенбонг, за ним солдати кинулись на Валька. Але хоч унтер Фенбонг стояв ближче за всіх, йому так і не пощастило схопити Валька, бо в цю мить Матвій Костьович з жахливим хрипким незрозумілим покриком: "Ах, ти, Сибір нашого царя!" — одним ударом попер унтера Фенбонга вперед головою в дальній куток кабінету і, нахиливши широке тім'я, як розлючений віл, ринув на солдатів.
— Ох, то дуже добре, Матвію! — захоплено гукнув Валько, пориваючись із рук німецьких солдатів до опасистого багрового вахтмайстера Балдера, який, виставивши перед собою маленькі цупкі сизі долоні, кричав солдатам:
— Не стріляти!.. Держіть, держіть їх, будь вони прокляті!
Матвій Костьович з надзвичайною силою та люттю бив кулаками, ногами й головою, розкидав солдатів, і визволений Валько кинувся-таки на вахтмайстера Балдера, який з несподіваною в його гладкому тілі рухливістю й енергією побіг од нього круг столу.
Унтер Фенбонг знову спробував був прийти на поміч шефові, але Валько, з вишкіреними зубами, немов огризнувшись, ударив його чоботом між ноги, і унтер Фенбонг упав.
— Ох, то дуже добре, Андрію! — вдоволено сказав Матвій Костьович, ворочаючись справа наліво, як віл, і при кожнім повороті відкидаючи від себе солдатів.— Стрибай у вікно, чуєш!
— Там же дріт... А ти пробивайся до мене!
— Ух, Сибір нашого царя! — заревів Костьович і, могутнім ривком видершись із рук солдатів, опинився біля Валька й, схопивши крісло майстера Брюкнера, підняв його над головою.
Солдати, що кинулись за ним, сахнулись. Валько, з вишкіреними зубами та захоплено-лютим виразом у чорпих очах, зривав зі столу все, що на ньому стояло,— чорнильницю, прес-пап'є, металевий підстаканник,— і з усього розмаху кидав усе це в противника з такою розгульною люттю, з таким грюкотом і дзвоном, що вахтмайстер Балдер упав па підлогу, затуливши товстими руками лисувату голову, а Шурка Рейбанд, який доти тулився до стіни, тихо зойкнувши, поліз під диван.
Спочатку, коли Валько та Костьович кинулися в битву, ними володіло те останнє почуття визволу, яке виникає в сміливих, сильних людей, коли вони знають, що приречені па смерть. І цей останній одчайдушний сплеск життя подесятерив їхні сили. Але в битві вони раптом зрозуміли, що ворог пе може, не має права, не дістав розпорядження від начальства вбити їх, і це сповнило їх душі таким торжеством, почуттям такої цілковитої свободи й безкарності, що вони були непереможні.
Скривавлені, розгульні, страшні, вони стояли пліч-о-пліч, упершися спинами в стіну, і ніхто не зважувався до них відступитись.
Потім майстер Брюкнер, опритомнівши, знову нацькував на них солдатів. В запалі колотнечі Шурка Рейбанд вислизнув з-під дивана за двері. Через кілька хвилин до кабінету вдерлось іще кілька солдатів, і всі жандарми й поліцаї, що були в кімнаті, гуртом кинулись на Валька та Костьовича. Вони звалили рицарів на підлогу і, давши вихід своїй люті, стали топтати, душити й бити їх кулаками, ступнями, колінами і довго ще терзали їх після того, як померкло світло в очах Костьовича та Валька.
Була темна й тиха пора перед світанком, коли молодий місяць уже зійшов з пеба, а вранішня чиста зірка, яку в народі звуть зоряницею, ще не зійшла на небо, коли сама природа, буцім притомившись, очі заплющивши, вже міцно спить, і найсолодший сон склеплює очі людям, і навіть по тюрмах сплять стомлені жертви й кати.
В цю темну тиху пору перед світанком перший прокинувся від сну, глибокого, безжурного, такого далекого від страшного життя, від страшної долі, що йому судилась, Матвій Шульга,— опритомнів, заворушився на темній підлозі й сів. І сливе в ту ж мить, з беззвучним стогоном,— це був навіть не стогін, а зітхання, такий був тихий,— проки-пувся й Андрій Валько. Вони обидва сіли на темній підлозі ії наблизили один до одного розпухлі обличчя, на яких запеклася кров.
Ні проблиску світла не мріло в темній і тісній камері, але їм здавалось, що вони бачать один одного. Вони бачили один одного сильними й прекрасними.
— А ти дужий козак, Матвію, дай тобі господи сили! — хрипко мовив Валько. І раптом, відкинувшися всім корпусом на руки, так зареготав, начебто вони були на волі.
І Шульга йому завторував хрипким добродушним сміхом:
— І ти добрий січовик, Андрію, ох, добрий!
В нічній тиші й темряві їхній страшний богатирський регіт струшував стіни тюремного барака.
Вранці їм не принесли попоїсти і вдень не повели на допит. І нікого не допитували того дня. В тюрмі було тихо: якийсь невиразний гомін, як дзюркотіння ручаю під листям, долинав з-поза стін камери. Опівдні до тюрми підійшла легкова машина з приглушеним звуком мотора і згодом від'їхала. Костьович, що звик розпізнавати всі звуки поза стінами своєї камери, знав, що ця машина приходить і відходить, коли майстер Брюкнер, або його заступник, чи вони обидва кудись виїздять із тюрми.
— До начальства поїхали,— тихо, серйозно зауважив Шульга.
Валько й Костьович перезирнулись і не мовили ні слова, але поглядами сказали один одному, що вони обидва, Валько й Костьович, знають, що їх кінець близький і вони готові до нього. І, мабуть, це знали всі люди в тюрмі — таке тихе, врочисте мовчання панувало довкола.
Так вони просиділи мовчки кілька годин, наодинці із своєю совістю. Вже заходив присмерк.
— Андрію,— тихо сказав Шульга,— я ще не казав тобі, як я тут опинився. Послухай мене...
Все це він уже не раз обміркував на самоті. Але тепер, коли розповідав це вголос людині, з якою його єднали узи чистіші й нерозривніші за будь-які узи в світі, Матвій Шульга мало не застогнав від нестерпного болю, коли знову побачив перед собою прямодушне обличчя друга своєї молодості Лізи Рибалової, викарбувані на ньому зморшки праці, той гострий, по-матерньому добрий вираз, з яким вона зустріла й провела його.
І, до себе самого нещадний, він Валькові розповів про те, що казала йому Ліза Рибалова, і що він, Шульга, відповідав їй у своїй самовпевненості, і як їй не хотілося, щоб він ішов, і вона дивилась на нього, як мати, а він пішов, повіривши більше непевним явкам, ніж простому й природному голосові свого серця.
Поки він говорив, Валькове обличчя ставало дедалі хмурніше.