Зв'язок налагодити допоміг Іван Туркенич.
Туркенич походив з поважної краснодонської сім'ї, добре відомої Лютикову. Голова її, Василь Гнатович, старий шахтар, який уже вийшов на інвалідність, і дружина його, Феона Йванівна, родом з обрусілих українців Воронезької губернії, перекочували в Донбас неврожайного двадцять першого року. Ваня був тоді ще немовлям. Феона Йванівна всю дорогу несла його на руках, а старша сестричка йшла пішки, тримаючись за материну спідницю.
Вони дорогою так бідували, що бездітні, в літах уже, кооператор із жінкою, які дали їм притулок на ніч у Мілле-рові, стали вмовляти Феону Йванівну віддати малого на виховання. І батьки почали були вагатись, а потім збунтувались, посварилися, просльозились і не віддали синочка, кровиночку.
Так добулись вони до рудника Сорокіна і тут оселились. Коли Ваня підріс, уже кінчав школу й виступав у драматичному гуртку, Василь Гнатович і Феона Йванівна любили розповідати гостям, як кооператор у Міллерові хотів був узяти їхнього сина і як вони не віддали його.
У дні прориву німцями Південного фронту лейтенант Туркенич, командир батареї протитанкових гармат, маючи наказ стояти на смерть, відбивав атаки німецьких танків у районі Калача-на-Дону, поки і всю гарматну обслугу не перебило і сам він не впав, поранений. З рештками розрізнених рот і батарей його взяли в полон і, як пораненого, що не може пересуватись, його пристрелив німецький лейтенант. Та недострелив. Вдова-козачка за два тижні виходила Тур-кенича. І він з'явився вдома, перебинтований під сорочкою навхрест.
Іван Туркенич встановив зв'язок з тюрмою через давніх приятелів по школі імені Горького — Анатолія Ковальова та Васю Пиріжка.
Трудно було б знайти друзів більш несхожих — і зовнішністю, і вдачею.
Ковальов був хлопець страшенної сили, кремезний, як степовий дуб, забарливий і добрий до наївності. З хлоп'ячих літ він вирішив стати знаменитим гирьовиком, хоч дівчина, до якої він залицявся, і кепкувала з цього: вона казала, що в спортивному світі на найвищому щаблі стоять шахісти, а гирьовики па найнижчому — нижче за гирьовиків ідуть уже просто амеби. Він жив помірковано, не пив, не курив, ходив і взимку без пальта й без шапки, вранці купався в ополонці й щодня підіймав тягарі.
А Вася Пиріжок був худорлявий, моторний, запальний, з чорними, ніби в якого звіряти, очима, улюбленець і любитель дівчат, забіяка, і коли що й цікавило його в спорті, то тільки бокс. Взагалі нахил мав до авантюр.
Туркенич послав до Пиріжка молодшу заміжню сестру по пластинки для патефона, і вона затягла Васю разом з пластинками, а Вася по дружбі привів Ковальова.
На превелике обурення всіх жителів Краснодона, а надто юнаків, що особисто знали Ковальова й Пиріжка, їх незабаром побачили із свастикою на рукаві серед поліцаї^ що вправлялися в новім фаху на пустирі коло парку під керівництвом німця — сержанта з голубуватими погонами.
Вони спеціалізувались на охороні міського порядку. їм випадали чергування в управі, дирекціоні, районній сільськогосподарській комендатурі, на біржі праці, на базарі, нічні обходи по дільницях. Пов'язка поліцая була ознакою благонадійності в їхніх стосунках з німецькими солдатами із жандармерії. І Васі Пиріжкові пощастило не тільки дізнатись, де сидить Шульга, але навіть пробратися до нього в камеру й дати наздогад, що друзі дбають про те, щоб визволити його.
Визволити! Хитрощі й підкуп тут не помогли б. Визволити Матвія Костьовича й інших можна було, тільки напавши на тюрму.
І районна підпільна організація це вже могла б тепер здійснити.
На ту пору вже вона поповнилась офіцерами Червоної Армії з числа поранених, які лежали в краснодонському госпіталі, врятованих стараннями Серьожки Тюленіна, його сестри Наді та няні Луші.
З появою Туркенича група молоді, створена Пилипом Петровичем при підпільному райкомі, дістала бойового керівника — бойового в прямому розумінні цього слова, тобто керівника військового.
Подібно до того як підпільний райком у разі бойових операцій перетворювався на штаб, а керівники райкому, Бараков і Лютиков, ставали відповідно командиром та комісаром загону,— подібно до того вони хотіли побудувати й організацію молоді.
Всі ці дні серпня Бараков та Лютиков готували бойову дружину до нападу на тюрму. І за їх дорученням Іван Туркенич і Олег добирали групу молоді для цієї операції. На допомогу собі Ваня та Олег залучили Земнухова, Серьожку Тюлсніна, Любу Шевцову та Євгена Стаховича як людину, що вже нюхнула пороху.
Хоч Улю й захопила нова роль і хоч добре вона розуміла, що з Олегом треба стрітись якнайшвидше, Уля не звикла ще обмалювати батька й матір і стільки мала вдома справ, що вибралась до Олега лише на другий день після розмови з Віктором та Анатолієм, уже надвечір, і Олега вдома не застала.
Генерал барон фон Вепцель і штаб його виїхали на схід. Дядя Коля, відчинивши Улі, зразу впізнав її, але, як їй здалося, не виявив не те що радості, а навіть привітності після того, як вони стільки пережили разом і так багато днів не бачились...
Бабусі Віри та Олени Миколаївни не було дома. На стільцях одна проти одної сиділи Марина та Оля Іванцова й перемотували шерсть.
Побачивши Улю, Марина випустила клубок і, скрикнувши, кинулась їй на шию.
— Улечко! Де ж ти пропала? Будь вони прокляті, злидні! — радісно говорила вона із сльозами, що заблищали в очах.— Ось дивись, розпустила жакет — синочкові на костюмчик. Думаю, жакет усе одно одберуть, а малого, може, не займуть!..
І вона такою ж скоромовкою стала перебирати в пам'яті спільну їхню дорогу, загибель дітей на переправі, і як розірвало завідувачку дитячого будинку, і як німці повіднімали в них шовкові речі.
Оля, тримаючи перед собою шерсть на розчепірених, смаглявих до чорноти, сильних руках, з таємничим і, як здалось Улі, тривожним виразом, мовчки й неблимно дивилась перед собою.
Уля не могла, звісно, пояснити, чого вона прийшла, сказала тільки про арешт Вікторового батька. Оля, не змінюючи положення рук, хутко глянула на дядю Колю, а дядя Коля на неї. І Уля раптом зрозуміла, що дядя Коля не був непривітний, а стривожений чимсь, чого Уля не могла знати. І невиразне почуття тривоги охопило й Улю.