"Найхоробріший серед скромних наших командирів і най-скромніший серед хоробрих — таким я пам'ятаю т. Котов-ського. Вічна йому пам'ять і слава! (Сталін)".
Уля сиділа, схилившись над своїм учнівським зошитом, поки не почула, як тихо стукнула хвіртка і чиїсь легкі маленькі ноги пробігли через двір до дверей у кухоньку.
Дверцята без стуку відчинились, і Валя Філатова, нічого не бачачи перед собою, підбігла до Улі, впала на коліна на долівку й ткнулась обличчям у коліна Улі.
Вони мовчали. Уля відчувала, як здималися Валипі груди, як билось її серце.
— Що з тобою, Валечко? — тихо спитала Уля.
Валя підняла обличчя з напіввідкритим вологим ротом.
— Улю! — сказала вона.— Мене женуть до Німеччини!
При всій своїй глибокій огиді до німців і до всього, що вони робили в місті, Валя Філатова до нестями боялась німців. З першого дня, як прийшли вони, дівчина чекала, що от-от має статися щось жахливе з нею чи з матір'ю.
Після того як вийшов наказ про реєстрацію на біржі, а Валя ще не виконала цього наказу, вона жила в чеканні арешту, відчуваючи себе злочинницею, що стала на шлях боротьби з німецькою владою.
Цього ранку, йдучи на базар, вона зустріла кількох пер-вомайців, що ходили вже на реєстрацію: вони плентали на роботу — відновлювати одну з маленьких шахтинок, яких було немало в районі Первомайки.
І тоді Валя, соромлячись признатись Улі в своїй слабкості, потай від неї пішла на реєстрацію.
Біржа праці містилася в одноповерховім білім будинку на горбі, неподалік од районного виконкому. Невелика черга — кілька десятків чоловік, молодих і літніх, здебільшого жінок та дівчат,— стояла коло входу в будинок. Валя здалеку впізнала в черзі однокласницю по первомайській школі Зінаїду Вирікову. Валя впізнала її, аж надто маленьку на зріст, її гладеньке, наче приклеєне волосся, короткі, гострі косиці, що стирчали вперед, і підійшла до неї, щоб потрапити в чергу ближче.
Ні, це була не одна з тих черг, в яких немало довелось попостояти людям у час війни —— і в хлібній, і в продовольчій, і за продкартками, і навіть при мобілізації на трудовий фронт. Тоді кожен намагався потрапити ближче, і люди сварились, якщо хтось проходив без черги, використовуючи знайомство чи службове становище. Це була черга на німецьку біржу праці, ніхто не намагався потрапити туди раніше од інших. Вирікова мовчки глянула на Валю недобрими, близько зведеними очима й поступилась місцем перед собіою.
Черга посувалась досить швидко,— входили по двоє. Валя, тримаючи біля грудей у спітнілій руці паспорт, загорнений у хусточку, ввійшла разом з Виріковою.
В кімнаті, де реєстрували, прямо проти входу стояв довгий стіл, за яким сиділи товстий німецький єфрейтор і росіянка з дуже ніжною, рожевою шкірою обличчя й неприродно розвиненим, довгим підборіддям. І Валя, і Вирікова знали її: вона викладала в краснодонських школах, в тому числі і в первомайській, німецьку мову. Хоч як це дивно, але прізвище її було теж Німчинова.
Дівчата поздоровкалися з нею.
— А... мої вихованки! — сказала Німчинова й неприродно всміхнулась, опустивши довгі темні вії.
В кімнаті цокотіли друкарські машинки. До дверей праворуч і ліворуч простяглись дві невеликі черги.
Німчинова питала у Валі про вік, батьків, адресу й записувала в довгу відомість. Зразу ж вона перекладала всі ці дані німецькою мовою єфрейторові, і він записував їх у другу відомість по-німецькому.
Поки Німчинова питала їх, хтось вийшов з кімнати праворуч, а хтось увійшов. Раптом Валя побачила молоду жінку із скуйовдженою зачіскою, з неприродно червоним обличчям, з заплаканими очима. Вона швидко пройшла через кімнату, однією рукою застібаючи на грудях кофтину.
Тим часом Німчинова ще питала про щось Валю.
— Що? — не дочула Валя, проводячи очима цю молоду жінку із скуйовдженою зачіскою.
— Здорова? Ні на що не скаржишся? — спитала Німчинова.
— Ні, я здорова,— сказала Валя.
Вирікова раптом смикнула її ззаду за кофтину. Валя обернулася, але Вирікова дивилась мимо неї близько зведеними, байдужими очима.
— До директора! — наказала Німчинова.
Валя машинально перейшла в чергу праворуч і озирнулась на Вирікову. Вирікова механічно відповідала на ті самі запитання, які ставили її подрузі.
В кімнаті в директора було тихо, тільки зрідка лунали уривчасті неголосні вигуки по-німецьки. Поки питали Вирікову, з кімнати директора вийшов парубчак років сімнадцяти. Він був розгублений, блідий і теж застібав на ходу гімнастерку.
І тут Валя почула, як маленька Вирікова різким своїм голосом заговорила:
— Ви ж самі знаєте, Ольго Костянтинівно, що в мене те-беце,— ось чуєте? — І Вирікова стала демонстративно дихати на Німчинову й на товстого німецького єфрейтора, який, відсахнувшись на стільці, з подивом дивився на Вирікову круглими півнячими очима. В грудях у Вирікової справді щось захрипіло.— Мені потрібен домашній догляд,—казала вона далі, безсоромно поглядаючи то на Німчинову, то на єфрейтора,— але якби тут, у місті, я з охотою, просто з охотою! Тільки я дуже прошу вас, Ольго Костянтинівно, по якій-небудь інтелігентній, культурній професії. А я охоче піду працювати при новому порядку, так, так, охоче!
"Боже мій, що вона таке плете?" — подумала Валя, і серце в неї калатало, коли вона входила до кімнати директора.
Перед нею стояв німець у військовім мундирі, вгодований, з гладенько прилизаним на прямий проділ сіро-рудим волоссям. Хоч він був у мундирі, він стояв у жовтих шкіряних трусиках та коричневих панчохах, з голими коліньми, оброслими волоссям, як шерстю. Він швидко й байдуже глянув на Валю й загорлав:
— Роздівайт! Роздівайт!
Валя безпорадно повела очима. В кімнаті, за столом, сидів іще тільки німецький писар, біля нього стосами лежали старі паспорти.
— Роздягайся, чуєш? — сказав німецький писар по-українському.
— Як?..— Валя вся так і зашарілась.
— Як! Як! — перекривив писар.— Скидай одежу.
— Schneller! Schneller 1 — уривчасто звелів офіцер з голими, оброслими волоссям коліньми. І раптом, простягши до Валі руки, він чисто промитими вузлуватими пальцями, теж порослими рудим волоссям, розсунув Валі зуби, заглянув у рот і почав розстібати їй плаття.