Але ж, синку, слід було щільніше зачиняти дверцята клітки, – жалібно промовила мама. – Ти ж знаєш, які вони.
Ну нічого, це просто випадковий недогляд. І потім, що з них візьмеш, коли вони п'яні.
Як я й передбачав, Алеко теж скористався слушною нагодою і накивав п'ятами. Посадивши захмелілих Сорок у їхню половину клітки, я гарненько вишпетив їх. А вони з п'яною агресивністю накинулись на мій черевик і затіяли бійку за шнурок. Я зачинив їх у клітці, а сам пішов розшукувати Алеко. Никав по всіх закапелках, в саду і в хаті, але він мов у воду канув. "Мабуть, полетів до моря освіжитись", – подумав я, радіючи, що бодай цей не плутатиметься у всіх під ногами.
Тим часом прибули перші гості. Їх запрошено на веранду, подано аперитив. Я приєднався до них, і невдовзі ми з Теодором вже вели дружню бесіду. Трохи згодом я здивовано угледів, як з оливкових гаїв з рушницею під пахвою вийшов Леслі, несучи повну сітку бекасів і величенького зайця. Я зовсім забув, що він удосвіта подався на полювання, сподіваючись настріляти ранніх вальдшнепів.
– Аг-га! – захоплено вигукнув Теодор, коли Леслі перемахнув через поручні веранди й показав нам свою мисливську здобич.
Леслі пішов переодягнутись, а ми з Теодором гомоніли собі далі. Увійшла мама в супроводі Додо і сіла на бар'єр. Її роль люб'язної господині була дещо зіпсована тим, що їй раз у раз доводилося уривати розмову і з сердитою гримасою грозити важкою палицею собакам, що з'юрмились у садку. Часом поміж залицяльниками Додо спалахувала бійка, і тоді ми всі дружно оберталися й грізними голосами зацитькували собак, внаслідок чого найбільш нервові з наших гостей розхлюпували своє вино. Щоразу після такої заминки мама обдаровувала товариство привітною усмішкою і робила відчайдушну спробу спрямувати бесіду в нормальне русло. Їй допіру вдалося проробити це втретє, коли раптом звідкілясь з глибини будинку до нас долинув моторошний рев. Так міг би ревіти мінотавр, замучений зубним болем.
– Що ж там таке скоїлося з Леслі? – спитала мама.
Вона недовго чекала відповіді на своє запитання, бо Леслі тут-таки з'явився на веранді, прикритий тільки маленьким рушником.
– Джеррі! – загорлав він, наливаючись кров'ю від гніву. – Де цей хлопчисько?
– Ну-ну, тихше, синку, – заспокійливо сказала мама. – Що трапилось?
– Змії, – прогарчав Леслі, – зміюки, от що трапилось!
Гості по-різному прореагували на цю сцену. Ті, хто нас добре знав, з жадібною цікавістю ловили кожне слово, а недавні знайомі подумали, що Леслі, либонь, трохи несповна розуму, і вагалися: чи не звертати ні на що уваги й продовжувати невимушену бесіду, чи схопити Леслі, поки він ще ні на кого не кинувся.
– Про що ти балакаєш, синку?
– Цей капосний хлопець набив трикляту ванну чортовими зміюками, – прояснив ситуацію Леслі.
– Мова, синку, слідкуй за мовою! – автоматично зауважила мама і зронила мимохіть: – Піди накинь що-небудь, а то застудишся.
– Збіса здоровецькі тварюки, кожна завбільшки з пожежний шланг... Дивуюся, як вони мене не покусали.
– Ну нічого, синку. Це я винна, я порадила Джеррі покласти їх туди, – винувато сказала мама і, відчуваючи, що гостям треба дати якесь роз'яснення, додала: – У них був сонячний удар, у бідолашок.
– Ну знаєш, мамо! Це вже занадто! – вигукнув Ларрі.
– А ти не втручайся, синку, – твердо мовила мама. – Адже це Леслі купався із зміями.
– Не розумію, чому Ларрі завжди в усе втручається? – докинула від себе Марго.
– Втручається? Це зовсім не так. Але якщо мама таємно змовляється з Джеррі і вони набивають ванну зміями, я просто змушений висловити своє невдоволення.
– Ет, замовкни! – сказав Леслі. – Я волію знати, коли він прибере звідтіля тих гадюк?
– Мені здається, ви здіймаєте багато галасу знічев'я, – заявила Марго.
– Якщо вже необхідно, щоб ми обмивалися в гнізді королівських кобр, то я змушений буду переселитись, – сказав Ларрі.
– Зможу я викупатися чи ні? – прохрипів Леслі.
– А чому ти сам їх не витягнеш?
– Тільки святий Франціск Ассізький почував би себе тут як удома.
– Ах, ради бога, замовкніть!
– Я маю таке саме право висловлювати свої думки...
– Мені потрібна всього лиш ванна. Далебі, не так вже й багато я прошу...
– Тихше, любі мої, не сваріться. Джеррі, піди й витягни змій з ванни. Переклади їх в балію абощо.
– Ні! Викиньте їх геть під три чорти!
– Гаразд, синку, ти тільки не кричи.
Кінець кінцем я приніс з кухні каструлю й посадив туди водяних вужів. На мою превелику радість, вони зовсім очуняли і життєрадісно шипіли, коли я витягав їх із ванни. На веранду я повернувся якраз вчасно, щоб почути, як Ларрі виливає душу перед гостями:
– Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут невільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть у собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту й своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя альбатросів, деренчливих, мов зіпсований водогін.
– Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби, – сказала мама, неуважливо всміхаючись гостям.
– Дорога мамо, я не тільки не згущую фарби, а навпаки – вибілюю ситуацію. Згадай, як Квазімодо надумався спати в моїй кімнаті.
– В цьому не було нічого страшного, любий.
– Ще б пак, – з гідністю відповів Ларрі. – Дуже приємно, коли о пів на четверту ранку тебе розбуркує голуб і задирає хвоста прямо над твоїм оком...
– Так, ну гаразд, ми доволі поговорили про тварин, – квапливо перебила його мама. – Я думаю, стіл уже накритий; може, перейдемо туди?
В кожному разі, – не вгавав Ларрі, – цей хлопчисько небезпечний... Йому тільки й на думці звірина.
Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатись один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували на гвалт і злетіли зі своїх стільців, мов ракети.