Саме через свою вікторіанську наївність Додо стала легкою жертвою Нехлюя, спокусившись його невідпорними рудими бровами.
На здивування всім (зокрема й Додо) від цього альянсу народилось щеня, дивна нявкуча бульбашка з фігурою матері і чудовою брунатно-білою мастю батька. Зробитись так неждано-негадано матір'ю було для Додо затяжким випробуванням, нерви її геть розхиталися. Вона потерпала від того, що не могла водночас сидіти зі своїм щеням і скрізь супроводжувати маму. А ми спершу навіть не здогадувались про цю її душевну гризоту. Кінець кінцем Додо знайшла компромісне рішення: ходила за мамою по всіх усюдах і тягала в зубах щеня. Вона провела так цілий ранок, і аж тоді ми докумекали, що відбувається.
Додо тримала нещасне цуценя за голову, і воно теліпалось на всі боки, коли вона чалапкала за мамою по п'ятах. Ні лайка, ні вмовляння не впливали на неї, і зрештою мама змушена була засісти в спальні разом з Додо та її малям, а ми носили їм туди їжу на таці.
Але навіть це не врятувало становище. Варто було мамі лише ворухнутись на стільці, як Додо, завжди чуйно-насторожена, хапала щеня і втуплювалась у маму переляканими очима, ладна на випадок чого кинутись за нею.
– Якщо так піде й далі, цуценя перетвориться на жирафу, – зауважив Леслі.
– Я знаю, мені дуже шкода біднятка, – сказала мама, – але чим я можу зарадити? Вона хапає його, навіть коли я запалюю сигарету.
– Найпростіший вихід – втопити його, – заявив Ларрі. – З нього виросте страхітливе чудовисько. Подивіться лишень на його батьків.
– Ні, втопити його я не дам! – розсердилась мама.
– Не будь таким противним, – сказала Марго. – Нещасне біднятко.
– Я вважаю подібну ситуацію сміховинною й безглуздою – дозволити собаці припнути себе до стільця.
– Це моя собака, і якщо я хочу тут сидіти, то й сидітиму, ані руш, – твердо відкарбувала мама.
– Але як довго? Це може тягнутись місяцями.
– Я що-небудь придумаю, – з гідністю відповіла мама.
Вихід знайшовся дуже скоро. Мама найняла наймолодшу дочку нашої служниці, і та почала носити щенятко Додо. Це, здається, цілком влаштувало Додо, тож мама знову здобула свободу пересування. Вона чимчикувала з кімнати в кімнату, що той східний падишах: назирці за нею Додо, а в кінці процесії – юна Софія, яка, висунувши язика і скосивши очі від напруження, несла велику подушку, де лежав чудернацький нащадок Додо. Якщо мама затримувалась на одному місці, Софія шанобливо опускала долі подушку і Додо, глибоко зітхаючи, сідала поруч свого маляти. Коли ж мама збиралася перейти деінде, Додо сповзала з подушки, стріпувалась і займала своє звичне місце в кавалькаді, а Софія урочисто, немов корону на подушці, підіймала цуценя. Мама крізь окуляри оглядала вельможний почет, схвально хитала головою, і вони рушали далі.
Щовечора мама виводила собак на прогулянку. Всі ми безмежно потішались, спостерігаючи, як їхня колона суне вниз крутосхилом. Роджер, як старший, очолював процесію, слідом за ним ішли В'юн та Нехлюй, потім виступала мама, схожа на гриб у своїм широченнім солом'янім капелюсі. В руці вона несла садівницьку лопатку, щоб по дорозі викопувати цікаві дикі рослини. За нею, висолопивши язика, шкандибала витрішкувата Додо, і, нарешті, в ар'єргарді урочисто крокувала Софія з аристократичним цуценям на подушці. "Мамин цирк", називав це Ларрі і, висунувшись з вікна, кричав навздогін:
– Агов, леді! Коли ваш цирк вертатиме назад, га?
Він купив пляшку лосьйону для зміцнення волосся, щоб мама могла, як він розтлумачив нам, провадити експерименти на Софії і перетворити її на бородату жінку.
– Це згодиться для вашого шоу, леді, – запевняв він її хрипким голосом. – Перша кляса, люкс, тямите? Бородата жінка – то окраса циркової вистави.
Мама, ігноруючи кпини, продовжувала водити свій дивовижний караван в оливкові гаї, вирушаючи туди о п'ятій годині щовечора.
На півночі острова Корфу є велике озеро з гарною, дзвінкою назвою Антініотісса, одне з наших улюблених місць. Це довгасте мілке водоймище, облямоване густою гривою очерету й комишів, з милю завдовжки, відмежовується з одного боку від моря широкою розлогою дюною з чудового білого піску. Теодор завжди брав участь в наших поїздках на озеро, і ми з ним могли погамувати там нашу дослідницьку жагу в ставках, приозерних канавах і заболочених ямах. Леслі постійно возив із собою цілий арсенал зброї, бо в густих очеретах аж кишіло дичиною, а Ларрі ніколи не забував прихопити великий остень і годинами простоював у ручаї, що з'єднував озеро з морем, намагаючись проштрикнути крупну рибу, яка запливала туди. Мама навантажувалась кошиками з харчами, порожніми кошиками під рослини, а також різноманітним садовим інвентарем для викопування своїх ботанічних знахідок. Мабуть, найпростіша екіпіровка була у Марго: купальний костюм, великий рушник і крем для засмаги. Наші поїздки на озеро Антініотісса з усім цим спорядженням набували характеру прямо-таки наукових експедицій.
Треба сказати, що о певній порі року озеро виглядало особливо чарівним. О тій порі, коли цвіли лілії. Плавні вигини дюни між озером та морем були єдиним місцем на острові, де росли ці піщані лілеї, незвичайні, зариті в пісок кострубаті цибулини, які раз на рік випускали пучок тугого зеленого листя і білих квітів, так що вся дюна перетворювалась на білосніжний глетчер. Це справляло незабутнє враження, і ми завжди їздили на озеро в пору цвітіння.
Невдовзі по тому, як Додо стала матір'ю, Теодор сповістив нас, що лілії от-от зацвітуть, і ми почали готуватись до поїздки на озеро Антініотісса. Присутність матері-годувальниці з її цуценям у нашій компанії значно ускладнювала ситуацію.
– Цього разу нам доведеться їхати човном, – заявила мама, не підводячи очей від свого вигадливого ажурного плетива.
– Але човном буде вдвічі довше, – заперечив Ларрі.
– Ми не зможемо їхати машиною, синку. Додо занудить, та й, крім того, ми всі там не помістимось.
– Невже ви збираєтесь брати з собою цю тварину? – спитав нажаханий Ларрі.
– Але я змушена взяти її, любий... дві накидаємо, одну спускаємо... я не можу лишити її вдома... три накидаємо... Ти ж знаєш, яка вона.