Теодор замовк, кілька разів став навшпиньки, замислено розглядаючи підлогу. Тоді звів на мене погляд, – в очах у нього грали сміхотливі бісики.
– Себто я хочу сказати, – провадив він, – це однаково, що на перегонах робити ставку на коня... гм... при мізерних шансах виграти.
Він злегка труснув коробочку зі скляним дашком, від чого жук з'їхав на протилежний край і розгублено заворушив вусиками. Теодор акуратно поставив коробочку на полицю до інших моїх експонатів.
– До речі, про коней, – розвеселився Теодор. – Чи розповідав я тобі, як колись мені довелося тріумфально вступати в Смір ну на білому бойовому коні? Це було за часів першої світової війни, і командир батальйону вирішив, що ми вступимо в Смірну... е-е... звитяжним маршем, а на чолі колони їхатиме воїн на білому коні. На жаль, сумнівна честь очолювати парад випала мені. Я, звичайно, вчився їздити верхи, але ніколи не вважав себе... гм... вправним кавалеристом. Ну от, все йшло добре, і кінь поводився пристойно, доки ми в'їхали в передмістя. Ти, може, знаєш, що в Греції подекуди існує звичай обприскувати парфумами, трояндовою водою, різними там мускусами... е-е... доблесних героїв. Отож гарцюю я верхи на чолі колони, нараз із провулка вискакує якась жінка і ну розбризкувати одеколон! Кінь спершу не пручався, але на біду краплина одеколону бризнула йому в око. Цей бойовий кінь давно звик до урочистих парадів, збуджених оплесків юрби, бадьорих вигуків "ура!" тощо, проте він зовсім не звик, щоб йому заливали очі одеколоном. Мій скакун... е-е... страшенно розгнівався і почав брикатись, хвицатись, достоту мов у цирку. Я чудом утримався в сідлі, бо ноги мої заплуталися в стременах. Шеренги війська було порушено, всі кинулись уговкувати норовистого гриваня, але було вже пізно. Він так розбурхався, що командирові довелось негайно звільнити нас обох від подальшої участі в тріумфальному марші... Колона урочисто крокувала центральними вулицями, грали оркестри, натовп радісно вітав переможців, а я мусив нишком скрадатися глухими завулками на баскому білому коні і втішатися тим, що ми обидва пахнемо міцним дешевим одеколоном. Гм... відтоді душа моя не лежить до верхової їзди.
8. ЧЕРЕПАШАЧІ УЗГІР'Я
За нашою садибою над оливковими гаями здіймалося пасмо невисоких горбів із зубчастими гребенями. Їхні схили густо поросли миртами і високим вересом, де-не-де пнулись до неба гінкі кипариси.
Там, у тій чудовій місцині, всюди кипіло й нуртувало життя. Серед піщаних стежок личинки мурашиних левів вирили собі маленькі конічні ямки і чигали в них на необачних мурашок, бомбардували їх піском, збивали на дно цих пасток, де впивались у бідолах своїми страхітливими щелепами-обценьками. В червоних піщаних горбочках хижі оси прокладали вузькі тунелі й полювали на павуків. Жалили їх, а тоді, паралізованих, тягли до схованок – це був корм для осячих личинок. На рожевих квітках вересу ліниво повзали волохаті товсті гусениці "павиного ока", схожі на живі хутряні комірці.
Між миртами, в теплій сутіні пахучого листя, нишпорили сторожкі богомоли, без упину крутили головами, шукаючи здобич. У кронах кипарисів зяблики звили собі чепурні гнізда, де галасували їхні витрішкуваті пуцьвірінки; а трохи вище жовтоголові королики ткали ламкі чашечки з моху та волосин або вишукували комах, зависнувши на краю гілки вниз головою. Серед густого гілля їхні золотаві чубчики виблискували, наче маленькі картузики.
Ці пагорби, як я незабаром з'ясував, належали черепахам. Одного спекотного дня ми з Роджером, сховавшись за кущем, терпляче вичікували, коли красень-махаон прилетить на свою улюблену сонячну галявинку і ми зможемо зловити його. То був перший по-справжньому літній день, і все навкруги, пропечене сонцем, застигло в якомусь млосному дурмані.
Строкатий махаон не спішив. Він пурхав унизу біля олив, виконував сольний танок з піруетами, кружляв, підстрибував у промінні сонця. Спостерігаючи за ним, я краєм ока завважив невиразний порух коло куща, за яким ми причаїлись. Я швидко перевів погляд у той бік, але на брунатній, випаленій сонцем землі не видно було жодних ознак життя. І тільки-но хотів знову зосередити всю увагу на метеликові, як раптом уздрів таке, що ледве повірив власним очам: клапоть землі зненацька спучився, немовби знизу чиясь рука підштовхнула його, грунт тріснув, хирлява дичка на ньому судорожно затіпалась, її бліді корінці не витримали, і вона впала додолу.
Що ж викликало, питав я себе, цей несподіваний вибух? Землетрус? Малоймовірно. Надто локальний характер дії. Кріт? Також ні, бо місцевість тут дуже суха й безводна. Доки я розмірковував, земля спучилася ще раз, навсібіч полетіли грудки і з-під землі виріс буро-жовтий панцир. Він здіймався дедалі вище, розкидаючи грунт; потім з отвору обережно вистромилась зморшкувата, луската голова, а за нею довга, худюща шия. Блимнувши на мене затуманеними очицями, черепаха, певно, дійшла думки, що я істота нешкідлива, і заходилась енергійно, з безмежною старанністю вивільняти себе з підземної схованки. Зробила два-три кроки, вляглася на сонечку і блаженно задрімала.
По довгій зимі у вогкому, холодному підземеллі перша сонячна ванна була для рептилії мов живодайний ковток вина. Вона розпрямила ноги з-під панцира, витягнула якомога далі шию і поклала голову на землю. Заплющивши очі, тваринка всотувала в себе сонце кожною порою, кожною клітиною. Черепаха виніжувалась отак хвилин десять, тоді статечно встала й рішуче почимчикувала до галявинки, де в тіні пірамідального кипариса рясніли кульбаби і конюшина. Тут вона заточилася й панциром глухо стукнула об землю. Голова її спроквола потяглась до пишного зілля, рот широко розкрився над соковитим листям конюшини. Смикнувши головою, черепаха зірвала листок і з щасливою міною почала жувати його – перша її трапеза нинішнього року.
Мабуть, вихід цієї провісниці весни з підземної спочивальні був своєрідним сигналом: довколишні пагорби густо вкрилися черепахами. Я ще ніколи не бачив, щоб на такому невеличкому просторі скупчилося стільки черепах. Здоровенні екземпляри, завбільшки з супну тарілку, і зовсім крихітні, мов кавові чашечки; шоколадні прадіди й світло-жовті дрібнятка – всі вайлувато шкандибали піщаними стежками, чеберяли серед вересу й миртів, часом спускались в оливкові гаї, де рослинність аж бризкала соком. За годину, не рушаючи з місця, можна було налічити не менше десятка черепах, що тьопали кудись. А одного разу мені вдалося зібрати на схилах тридцять п'ять штук за дві години, – вони заклопотано чалапкали в своїх справах, важко переступаючи по землі неповороткими лапами.