— Любі дами, я згадав, що дехто з вас має намір виїхати на лови разом з нами,— сказав у кінці вечора князь де Кадіньян.— Тому вважаю за свій обов'язок попередити вас: якщо ви бажаєте з'явитись у образі Діани, то й прокинутися ви повинні, як справжні Діани, тобто вдосвіта. Збір призначено о пів на дев'яту. За своє довге життя я зустрічав жінок, що виявляли навіть більше мужності, ніж чоловіки, але тієї мужності вистачало в них на дуже короткий час. А завтра вам доведеться проявити і впертість, і витривалість, бо ми проведемо весь день у сідлі за винятком короткого перепочинку, коли чогось перекусимо нашвидкуруч, як справжні мисливці. Чи лишаєтеся ви при своєму намірі показати себе відважними амазонками?
— Я змушена прийняти ваші умови, князю,— тонко зауважила Модеста.
— Я за себе відповідаю,— сказала герцогиня де Шольє.
— Ну, а мою дочку я знаю. Діана гідна свого імені,— провадив князь.— Отже, всі ви троє палко бажаєте взяти участь у грі... Але щоб зробити приємність пані де Верней, її дочці та всім, хто залишається тут, я докладу всіх зусиль, щоб вигнати оленя на берег ставка.
— Не тривожтеся, любі дами, "сніданок нашвидкуруч" буде сервіровано в розкішному наметі,— сказав князь де Лудон, коли обер-єгермейстер вийшов з вітальні.
Наступного ранку погода провіщала чудовий день. Коли почало розвиднятися, небо було ще затягнуте напівпрозорим сірим серпанком, але де-не-де прозирали чисті плями голубого неба, яке десь над полудень мало цілком прояснитися, бо північно-західний вітер уже гнав геть легкі клапті хмар.
Першими виїхали на місце збору обер-єгермейстер, князь Лудон і герцог де Реторе, бо під їхньою опікою не було дам. Озираючись назад, вони могли бачити крізь прозоре марево туману вежі та біле громаддя замку, що виступало на червоно-коричневому тлі листя — в такий колір забарвлюються дерева наприкінці ясної нормандської осені.
— Нашим дамам пощастило,— сказав, звертаючись до князя, герцог де Реторе.
— Хоч вони учора й вихвалялися, але думаю, що нам випаде прикрість полювати сьогодні без них,— зауважив обер-єгермейстер.
— Авжеж, якби в кожної з них не було залицяльника,— заперечив герцог.
У цю мить наші завзяті мисливці — а князь де Лудон та герцог де Реторе належать до племені немвродів124 і їх вважають кращими стрільцями серед усіх вельмож Сен-Жерменського передмістя — почули крики гучної суперечки і поскакали чвалом до місця збору, призначеного біля узлісся, на круглій галявинці, прикметною ознакою якої була вкрита мохом піраміда. А суперечка там виникла ось чому. Князь де Лудон, що хворів на англоманію, надав у розпорядження обер-єгермейстера англійський мисливський виїзд. Отож з одного боку галявинки розташувався тепер головний доїжджачий князя — молодий англієць, низенький на зріст, білявий, блідий, з нахабним і флегматичним виразом обличчя, який майже не вмів розмовляти французькою і чий одяг свідчив про охайність, властиву всім англійцям, навіть тим з них, хто належить до найнижчих шарів суспільства. Джон Беррі був у куцому вузькому сюртучку з яскраво-червоного сукна із срібними ґудзиками, прикрашеними гербом роду де Верней, у білих шкіряних рейтузах, у чоботях із закотами, в смугастому жилеті, з краваткою і в чорному оксамитовому плащі. В руці він тримав невеличкий гарапник, а на лівому боку в нього висів на шовковій шворці мідний ріг. Головного доїжджачого супроводжували два великі мисливські пси, чистопородні хорти білої масті із світло-коричневими підпалинами, довгоногі, з гострими мордами, з вузькою головою і маленькими вухами, які стриміли сторч. Цей доїжджачий, один з найвідоміших у тому графстві, звідки князь виписав його за високу ціну, керував мисливським виїздом, де було п'ятнадцять коней і шістдесят породистих англійських собак, що обійшовся у величезні гроші герцогові де Вернею, який сам мало цікавився полюванням, але прощав синові цю воістину королівську пристрасть. Підлеглі англійця з кіньми й собаками трималися віддалік, дотримуючись цілковитої тиші.
Так от, коли Джон з'явився на місце збору, він побачив, що його випередили троє доїжджачих, за якими в екіпажах привезли дві зграї королівських собак. То були найкращі доїжджачі князя де Кадіньяна і як своїм французьким вбранням, так і своєю вдачею вони являли цілковиту протилежність представникові зухвалого Альбіону. Улюбленці князя були в пласких і широких трикутних капелюхах із загнутими крисами, з-під яких виднілися засмаглі, обвітрені, зморшкуваті обличчя з блискучими очима, усі троє мали напрочуд сухорляві, худі й жилаві тіла, як то й годиться людям, чия єдина пристрасть — полювання. Кожен з них мав при собі великий мисливський ріг у стилі Дамп'єра, обвинутий до самого розтруба зеленою саржевою тасьмою, і стримував своїх собак окриками та поглядом. То був гурт підданих, у чиїй вірності не доводилося сумніватись. Всі собаки були з білими, брунатними або чорними плямами, але кожна виділялася тільки їй притаманною фізіономією, наче солдат наполеонівської армії. При найменшому шарудінні очі у всієї зграї зблискували, мов діаманти. Була тут собака, привезена з Пуату — короткозада, широкогруда, з короткими лапами, з довгими вухами; і собака з Англії — хорт білої масті, сухоребрий, з підтягнутим животом, з маленькими вухами. Молоді собаки нетерпеливились і щохвилини ладні були завовтузитись, тоді як старі, вкриті рубцями пси спокійно лежали, поклавши голову на передні лапи, і дослухалися до найменшого шереху.
Коли з'явилися англійці, королівські єгері та собаки переглянулись між собою, мовби запитуючи одне в одного: "То ми не самі полюємо? Чи не зашкодить це честі слуг його величності?"
Почалося з жартів і під'юджувань, але слово за слово — і спалахнула справжня суперечка між старим Жакеном Ларулі, головним доїжджачим серед французів, та молодим остров'янином Джоном Беррі.
Обидва князі відразу здогадалися про причину сварки. Пустивши свого коня чвалом, обер-єгермейстер прискакав на галявину і негайно навів лад, суворо запитавши:
— Хто сполохав дичину?
— Я, ваша ясновельможносте,— сказав Джон Беррі.
— Добре,— похвалив англійця князь де Кадіньян, вислухавши його звіт.