Модеста Міньйон

Сторінка 76 з 84

Оноре де Бальзак

— Зате ми почуватимемо себе куди невимушеніше,— сказав високий і сухорлявий дід років сімдесяти п'яти в синьому сукняному костюмі та в мисливському капелюсі, якого він не скинув з дозволу дам.

Це був не хто інший, як князь де Кадіньян, обер-єгермейстер, один з останніх французьких вельмож.

Коли Лабрієр почав пробиратися за канапою, щоб підійти до Модести й попросити її виділити йому кілька хвилин для розмови, до вітальні увійшов чоловік років тридцяти восьми, низенький, товстий і нічим не примітний з виду.

— Мій син, князь де Лудон,— сказала герцогиня де Верней Модесті, яка не змогла приховати подиву, що відбився на її юному личку, коли побачила, хто носить прізвище генерала вандейської кавалерії, знаменитого і своєю відвагою, і мученицькою смертю на ешафоті.

Теперішній герцог де Верней був третім сином у родині й один залишився живий із чотирьох дітей, завдяки тому, що батько вивіз його в еміграцію.

— Гаспаре! — покликала господиня сина.

Князь підійшов до матері, й вона відрекомендувала йому Модесту:

— Панна де Лабасті, мій друже.

Імовірний спадкоємець, чий шлюб з єдиною дочкою Деплена був уже справою вирішеною, вклонився дівчині, проте не висловив захоплення її красою, як це зробив його батько. Таким чином, Модеста дістала змогу порівняти дворянську молодь із старими вельможами; бо й старий князь де Кадіньян уже сказав їй кілька чарівних компліментів, довівши цим, що жінку він шанує не менше, ніж королівську владу. Що ж до герцога де Реторе, старшого сина пані де Шольє, відомого своєю зухвалою безцеремонністю, то, як і князь де Лудон, він уклонився Модесті майже розв'язно. Такий контраст між батьками й дітьми пояснюється, можливо, тим, що спадкоємці не почувають себе такими значними особами, як їхні предки, і уникають обов'язків, які накладає усвідомлення своєї могутності, бо відчувають, що їхня могутність лише тінь від колишньої могутності батьків і дідів. Зате представники старшого покоління зберегли манери, властиві їхній колишній величі, й тому вони скидаються на вершини гір, які ще освітлені сонцем, коли уже все навколо поринуло в морок.

Нарешті Ернестові пощастило шепнути два слова Модесті, й вона підвелася з канапи.

— Вас зараз проведуть у ваші кімнати, любонько,— сказала герцогиня, смикнувши за шворку дзвоника,— вона подумала, що Модеста хоче піти перевдягтися.

Ернест провів дівчину до парадних сходів. Він виклав їй прохання сердеги Каналіса і спробував зворушити її, описавши муки і тривогу Мельхіора.

— Розумієте, він усе ж таки її любить. Це бранець, який мріяв і не зміг розбити свої кайдани.

— Цей розважливий, холодний сухар — і любить? — недовірливо відказала Модеста.

— Мадмуазель, ви тільки вступаєте в життя і не знаєте, наскільки воно складне. Можна простити непослідовність поведінки чоловікові, який підпав під владу старої жінки, він не такий уже й винний. Подумайте, скільки жертв приніс Каналіс своєму божеству! Він посіяв надто багато, щоб тепер відмовитись від урожаю, герцогиня втілює для нього десять років турбот і щастя. Ви змусили про все забути цього поета, в якого, на жаль, більше марнолюбства, ніж гордості, та він зрозумів, що втрачає, коли зустрівся знову з пані де Шольє. Якби ви краще знали Каналіса, ви допомогли б йому. Це доросла дитина, і він може остаточно занапастити собі життя. Ви назвали його розважливим сухарем, одначе розважливості в нього не так і багато, як і в усіх поетів, до речі, людей настрою, адже вони, мов діти, ладні схопити усе, що блищить. Він любив коней, картини і прагнув слави, а тепер він продає свої полотна, щоб купити зброю та меблі в стилі Ренесансу та Людовіка XV і домагається влади. Погодьтеся, що іграшки в нього блискучі.

— Годі,— сказала Модеста і, побачивши батька, кивком підкликала його до себе, щоб узяти під руку.— Ходімо я віддам вам цей клапоть паперу, але за умови, що ви перекажете мою відповідь знаменитому чоловікові слово в слово. Скажіть йому, що я зглянулася на його прохання і подякуйте від мого імені за ту величезну втіху, яку я дістала, бачачи, що для мене одної розігрують чи не найкращу з п'єс німецького театру. Тепер я знаю, що найвищий шедевр Гете — не "Фауст" і не "Граф Егмонт"...— А що Ернест дивився на лукаву дівчину, нічого не розуміючи, то вона провадила, весело усміхнувшись: — це "Торквато Tacco". Скажіть панові де Каналісу, щоб він перечитав цю драму. Для мене важливо, щоб ви точно переказали це своєму другові; бо йдеться не про насмішку, а про виправдання його поведінки, з тією різницею, що, як я сподіваюся, внаслідок безумств Елеонори він тільки набереться розуму.

Старша покоївка герцогині відвела Модесту та її батька до призначених їм покоїв, де Франсуаза Коше уже встигла навести лад. Витончена розкіш цих кімнат вразила полковника, а Франсуаза повідомила йому, що для гостей у замку є аж тридцять окремих апартаментів, обставлених з не меншим смаком.

— Ось таким я уявляю собі маєток,— сказала Модеста.

— Граф де Лабасті збудує для тебе не гірший замок, — відповів полковник.

— Візьміть, добродію,— мовила Модеста, передаючи Ернестові клаптик паперу.— Ідіть, заспокойте нашого друга.

Вираз "нашого друга" схвилював Лабрієра. Він поглянув на Модесту, намагаючись відгадати, умисне чи випадково заговорила вона про цю спільність почуттів. Дівчина зрозуміла його німе запитання і додала:

— Ну йдіть же, ваш друг чекає.

Лабрієр густо почервонів і вийшов, охоплений невпевненістю, тривогою та неспокоєм, почуттями, які завдають ще більше болю, ніж розпач. Коли людина щиро закохана наближається до свого щастя, вона почуває себе так, ніби опинилася в тому місці, яке католицька поезія назвала переддвер'ям раю — там, де стелеться чорний морок, де грішників чекають нестерпні муки і де лунають останні зойки, сповнені невтішної туги.

Через годину, перед обідом, блискуче товариство зійшлося в повному складі до вітальні. Одні грали у віст, інші розмовляли, жінки вишивали. Обер-єгермейстер почав розпитувати Шарля Міньйона про Китай, про його походи, про відомі провансальські родини Портандюер, Естора і Мокоб. Дорікнув, що той не спробує піти на військову службу — мовляв, нема нічого легшого, як у його чині полковника імператорської гвардії влаштуватись у гвардію королівську.