Думки, які обсіли вночі Каналіса, були вельми прозаїчними. Він не уявляв собі страшнішої халепи, ніж одружитися з дівчиною без посагу. З тремтінням згадуючи про пастку, в яку він мало не вскочив, повіривши в мільйони графа де Лабасті, та через марнославне бажання похизуватися перед вродливою дівчиною і взяти гору над герцогом д'Ерувілем, він запитав себе, що могла подумати герцогиня де Шольє про його поїздку до Гавра? А він же не писав їй цілих два тижні, тоді як у Парижі вони обмінювалися чотирма-п'ятьма листами на тиждень.
— І нещасна жінка ще намагається виклопотати для мене стрічку командора Почесного легіону та посаду посла при дворі великого герцога Баденського! — вигукнув він.
І зразу ж із тією раптовою рішучістю, яка в поетів, як і в купців, свідчить про дар провидіння, він сів за стіл і написав такого листа:
"Герцогині де Шольє
Дорога Елеоноро, ти, безперечно, здивована, досі не маючи від мене звістки. Але затримався я тут не тільки через своє підірване здоров'я; річ у тім, що я хочу бодай почасти віддячити нашому славному Лабрієрові. Бідолашний хлопець по вуха закохався в таку собі Модесту де Лабасті, бліде, сухорляве й нічим не примітне дівча, яке, між іншим, має одну дуже істотну ваду: кохається в книжках і видає себе за поетичну натуру, цим виправдовуючи свої химери, примхи та зміни в настрої, спричинені її досить кепським характером. Ти знаєш Ернеста, знаєш, як легко зловити його на гачок, і я не зважився покинути друга напризволяще. Панна де Лабасті завзято кокетувала зі мною, вона дуже прагнула стати твоєю суперницею, хоча руки в неї худі, а плечі кістляві, як у всіх молодих дівиць, волосся блякле, як у пані де Рошфід, коли не більше, а вираз маленьких сірих очиць наводить на всілякі роздуми. Я поклав край заграванням цієї дівулі, яка навряд чи кому принесе щастя — і, може навіть, надто грубо. Але до цього спонукало мене кохання — єдине і неповторне. Що мені до всіх жінок світу! Всі вони, разом узяті, не варті тебе одної.
Я бавлю тут час із найсправжнісінькими буржуа, бридкими до огиди, які складають почет спадкоємиці. Пожалій мене! Вечорами моє товариство — це писарі, дружини нотарів, касири і провінційний лихвар. Ох і далеко ж цим вечорам до раутів на вулиці Гренель! Уявне багатство батька вищезгаданої діви, який недавно повернувся з Китаю, надало нам приємність бачити в цьому товаристві обер-шталмейстера, цього вічного жениха, який тепер більше, ніж будь-коли, прагне здобути мільйони — кажуть, йому треба їх шість або сім, щоб осушити знамениті болота в Ерувілі. Король навіть не здогадується, який фатальний дарунок зробив він маленькому герцогові. Не підозрюючи про відносну бідність свого жаданого тестя, його ясновельможність упадає коло дівчини, але ревнує її тільки до мене. Бо Лабрієр домагається прихильності своєї богині за допомогою твого слуги покірного, що править йому за ширму. Незважаючи на любовний екстаз, у якому перебуває Ернест, я — поет! — думаю про земні справи, і ті відомості, які я зібрав про статок Міньйона, затьмарюють майбутнє мого вірного секретаря, тим більше, що гострі зубки його нареченої здатні перемолоти і більший статок. Якщо ти, мій ангеле, хочеш зробити добре діло й цим спокутувати деякі наші гріхи, спробуй довідатись, як насправді стоять справи; запроси до себе банкіра Монжено й розпитай його з притаманним тобі умінням. Пан Міньйон, колишній кавалерійський полковник імператорської гвардії протягом семи років підтримував ділові стосунки з банкірською фірмою Монжено. Ходять чутки, що він дасть за дочкою не більше як двісті тисяч посагу, але я хотів би перш ніж просити руки дівчини для Ернеста, мати точніші відомості. Як тільки відбудуться заручини, я негайно вертаюся до Парижа. Я знаю, як найліпше владнати справи нашого закоханого: треба влаштувати так, щоб майбутньому зятеві пана Міньйона передали графський титул, і ніхто не має стільки шансів домогтися цієї ласки, як Ернест, завдяки послугам, що їх він зробив монархії, а надто, коли ми троє — ти, герцог і я — прийдемо йому на допомогу. А згодом Ернест легко здобуде посаду радника і завдяки своїм скромним потребам щасливо житиме в Парижі на двадцять п'ять тисяч річного прибутку, маючи надійне становище і на додачу жінку — сердешний!
Моя люба, я не можу дочекатися тієї хвилини, коли знову побачу вулицю Гранель! Якщо два тижні розлуки не вбивають кохання, то вони надають йому палкого безуму перших днів, а ти, можливо, краще за мене знаєш причину, чому моє кохання буде вічним. Навіть у могилі мій прах кохатиме тебе! Ось чому я довго тут не витримаю! Якщо мені доведеться залишитись у Гаврі ще днів на десять, то я приїду в Париж хоч на кілька годин.
Чи домігся герцог для мене ордена? А тобі, радість моя, чи припишуть лікарі їхати наступного року на води в Баден? Наш меланхолійний красень туркоче, мов голуб біля голубки. Дивлячись на нього, я думаю про наше кохання, вірне й незмінне ось уже десять років, і при цьому зіставленні починаю глибоко зневажати шлюб; я ніколи ще не бачив усього цього так близько! О моя мила, те, що називають гріхом, куди міцніше поєднує двох закоханих людей, ніж закон, чи не так?"
Ця думка послужила Каналісові темою для спогадів та признань, розвезених на дві сторінки і надто інтимних для того, щоб їх можна було тут навести.
Напередодні того дня, коли Каналіс відіслав своє послання, Буча, під ім'ям Жана Жакмена, відповів на листа своєї вигаданої кузини Філоксени, випередивши на дванадцять годин поетового листа.
Ось уже два тижні герцогиня мучилася тривогою, ображена й розгнівана мовчанкою Мельхіора; це вона продиктувала Філоксені листа до "кузена" і, прочитавши його відповідь, надто прикру для самолюбства п'ятдесятирічної жінки, сама зібрала точні відомості про статок полковника Міньйона. Ось тоді Елеонора й зрозуміла, що її зраджено, покинуто заради мільйонів, і її опанували гнів, ненависть та холодна лють. Коли Філоксена постукала й увійшла до розкішної спальні своєї хазяйки, вона помітила, що очі в герцогині повні сліз. Дівчина застигла на місці з подиву, бо за п'ятнадцять років служби в цьому домі таке вона побачила вперше.