— Так ось чому Ернест їздив у Париж! — наївно вигукнув Каналіс.
— То це ваш секретар дозволив собі таку вільність? — мовила Модеста, збліднувши і кинула хлиста Франсуазі Коше з виразом найглибшої зневаги.— Дайте мені ваш хлист, тату.
— Бідолашний хлопець. Лежить тепер у постелі, розбитий втомою,— сказав Мельхіор, скачучи за дівчиною, що пустила коня учвал.— Ви жорстокі, мадмуазель. "Для мене це єдиний спосіб нагадати їй про себе",— сказав мені Ернест.
— Невже ви стали б шанувати жінку, здатну приймати подарунки від першого-ліпшого? — запитала Модеста.
Здивована мовчанкою Каналіса, Модеста подумала, що стукіт копит заглушив її слова.
— Як вам подобається мучити тих, хто вас любить! — сказав герцог.— Ваша шляхетність, ваша гордість так суперечать цим вихваткам, що я починаю підозрювати, чи не зводите ви умисне на себе наклеп, обмірковано вдаючись до гідних осуду слів і вчинків?
— А ви тільки тепер це помітили, пане герцог? — вигукнула, сміючись, Модеста.— Яка проникливість! Із вас вийде ідеальний чоловік!
Цілий кілометр вершники проїхали мовчки. Модеста здивувалася, не відчуваючи на собі палких поглядів Каналіса. Поет явно з перебільшеною увагою милувався краєвидом. А лише вчора Модеста, помітивши неуважний, відсутній погляд поета, показала на чудові барви призахідної заграви на морі і промовила: "Як? То ви нічого не бачили?" — "Я бачив тільки вашу руку",— відповів поет.
— То пан Лабрієр уміє їздити верхи? — спитала Модеста в Каналіса, щоб піддражнити його.
— Уміє, хоч і не вельми добре,— байдуже відповів поет, що став холодний, як Гобенгейм до повернення полковника.
Коли вершники слідом за Шарлем Міньйоном виїхали на путівець, що перетинав мальовничу долину і далі підіймався на пагорб, звідки відкривався широкий вид на Сену, Каналіс пропустив уперед Модесту та герцога і притримав коня, щоб порівнятися з полковником.
— Ви, графе, солдат і шляхетна людина, отож, гадаю, моя відвертість лише піднесе мене у ваших очах. Обидві сторони програють, коли шлюбна пропозиція та всі пов'язані з нею переговори — іноді відверті до грубощів, а іноді аж надто цивілізовані доручають третій особі. Ми з вами дворяни, обидва вміємо тримати язик за зубами, й обидва вийшли з того віку, коли люди всьому дивуються. Тож поговорімо як добрі приятелі, я подам у цьому приклад. Мені двадцять дев'ять років, у мене нема земельної власності і я шанолюбний. Панна Модеста дуже мені подобається, ви, сподіваюся, це помітили. Незважаючи на вади, що їх ваша мила донька так любить собі приписувати...
— Не рахуючи тих, які в неї справді є,— сказав полковник, усміхаючись.
— ...Я з радістю запропонував би їй руку та серце і, думаю, зміг би дати їй щастя. Питання посагу — для мене питання мого майбутнього, нині поставленого на карту. Всі дівчата на порі прагнуть, щоб їх кохали не зважаючи ні на що! Одначе ви не така людина, щоб видати заміж єдину дочку без посагу, а моє становище не тільки не дозволяє мені вступити у так званий шлюб з кохання, а й узяти собі дружину, яка не володіла б статком, що принаймні дорівнював би моєму. Моя платня, синекури, членство в Академії та видавничі заробітки дають мені близько тридцяти тисяч франків на рік — для парубка сума більше аніж достатня. Якщо наш спільний з дружиною прибуток складе шістдесят тисяч, то моє матеріальне становище майже не зміниться. Чи дасте ви мільйон за панною Модестою?
— Що ви, добродію, цифри, якими я обраховую свій статок, ще дуже далекі від цієї суми,— відповів полковник із підступністю єзуїта.
— В такому разі,— швидко сказав Каналіс,— вважаймо, що ніякої розмови між нами не було. Моя поведінка цілком задовольнить вас, графе: вважатимуть, що я просто один з нещасливих залицяльників вашої чарівної доньки. Пообіцяйте, що ви збережете мої слова в таємниці навіть від панни Модести, бо в моєму становищі може відбутися зміна,— додав він, ніби хотів утішити співрозмовника,— яка дозволить мені просити її руки й без посагу.
— Даю вам слово, що мовчатиму,— відповів полковник.— Ви знаєте, як полюбляють і в провінції, і в Парижі правити теревені про згайновані та нажиті багатства. Люди однаково перебільшують і щастя, і нещастя. Ми ніколи не буваємо ні такі щасливі, ані настільки нещасливі, як про це говорять. У комерції найнадійніше поміщення капіталу — це, по сплаті всіх рахунків, укласти його в земельну власність. Я з нетерпінням чекаю звіту від своїх уповноважених. Нічого ще не закінчено: корабель і товари не продано, мої справи у Китаї не залагоджено. Я дістану точні відомості про те, скільки в мене набереться капіталу, не раніше як через десять місяців. І все-таки в Парижі я гарантував панові де Лабрієру двісті тисяч франків посагу — і то готівкою. Я хочу запровадити майорат на своїх землях і забезпечити майбутнє онуків, домігшись права передати їм свій герб і титули.
Та Каналіс уже не слухав співрозмовника. Звернувши на досить широку дорогу, всі четверо вершників поїхали поруч і досягли узвишшя, звідки відкривався вид на родючу долину Сени, аж до Руана, тоді як з протилежного боку ще можна було розгледіти на далекому обрії море.
— Я думаю, Буча має слушність: Бог — великий майстер пейзажу,— сказав Каналіс, милуючись мальовничими берегами Сени, краса яких має заслужену славу.
— Велич природи особливо помічаєш на полюванні, мій дорогий бароне,— сказав герцог,— коли то там, то там звучать голоси, коли тиша зненацька вибухає криками й шумом. Ось тоді пейзажі, що миготять перед очима, здаються справді величними з їхньою зміною ефектів.
— Сонце — невичерпна палітра,— промовила Модеста, здивовано поглядаючи на поета.
Коли вона спитала Каналіса, чому це він такий заглиблений у себе, той відповів, що заклопотаний своїми думками — зручний привід, на який письменники мають більше права посилатися, ніж прості смертні.
— Хіба стали ми щасливіші, відійшовши від природи і живучи в світському товаристві, ускладнюючи собі існування безліччю надуманих потреб та надміру роздутим марнолюбством? — зауважила Модеста, дивлячись на окутані тишею родючі ниви, що навіювали філософську думку про можливість мирного й безтурботного втішання життям.