Модеста Міньйон

Сторінка 20 з 84

Оноре де Бальзак

Спробуйте-но лишитися невпізнаними, ви, нещасливі дочки Франції, спробуйте завести найдріб'язковіший роман, коли цивілізація зазначає на ринках і площах годину від'їзду та прибуття фіакрів, перераховує і двічі штемпелює листи — при надходженні на пошту і перед тим, як розносити їх; коли вона нумерує будинки, заносить до реєстру оподаткування навіть окремі поверхи, спочатку порахувавши там усі входи й виходи; коли незабаром вона заволодіє всією територією, зображеною до найменших подробиць на величезних аркушах кадастру — цього грандіозного витвору, зробленого за наказом велета. Спробуйте-но, необачні дівчата, уникнути — ні, не всевидющого ока поліції! — а тих пліток, які в глухій провінції не вщухають ні на хвилину, де стежать за найдріб'язковішими вчинками людей, де рахують, скільки тарілок із десертом було подано на обіді в префекта і скільки динних огризків валяється під дверима місцевого крамаря; де дослухаються до передзвону монет, коли рука скнари опускає їх до скрині, в якій уже блищить купа золота; де щовечора біля кожного каміна оцінюють статки кантону, міста, департаменту. Тільки завдяки простому непорозумінню пощастило Модесті уникнути шпигунства, хоч воно й було досить невинним, і Ернест уже картав себе за нього. Але який парижанин захоче зловитися на гачок юної провінціалки? Не пошитись у дурні — це жахливе правило житейської мудрості вбиває у душі людини всі шляхетні почуття.

Легко вгадати, яка боротьба відбувалася в душі шляхетного юнака, коли він писав листа, де відбилися всі муки сумління, розтривоженого докорами Модести.

А через кілька днів, сидячи чудового літнього ранку біля свого вікна, Модеста читала такі рядки:

VI

"Мадмуазель О. д'Еста-М.

Вельмишановна панно!

Я відповім вам без найменшого лицемірства: так, якби я знав, що ви володієте величезним багатством, я вчинив би інакше. Чому? Я довго дошукувався причини — і ось вона.

Природа заклала в нас почуття,— а суспільство розвинуло його понад усяку міру,— що штовхає нас на пошуки щастя. Більшість людей плутають щастя із засобами його досягнення, і багатство в їхніх очах — його найважливіший елемент. Отож під впливом розвинутого суспільством почуття, яке в усі часи робило з багатства культ поклоніння, я, мабуть, спробував би вам сподобатися. Принаймні мені так здається. Не можна сподіватися від чоловіка ще молодого тієї мудрості, яка віддає перевагу тверезому розуму перед чисто інстинктивним поривом; а тваринний інстинкт, схований у душі людини, невтримно пориває її до здобичі. Отож замість проповіді ви отримали б від мене компліменти й лестощі. Чи став би я після цього шанувати себе? Сумніваюся. В подібному випадку, панно, виправданням служить успіх. А щастя?.. Це зовсім інша річ. Чи довіряв би я дружині, здобутій у такий спосіб? Звичайно, ні. Рано чи пізно ваш вчинок постав би переді мною у його справжньому світлі. Хоч би як ви звеличили свого чоловіка, коли-небудь він дорікнув би вам за власну ницість. Не виключено, що й самі ви стали б зневажати його. Чоловік пересічний розрубує гордіїв вузол шлюбу з розрахунку мечем тиранії. Сильний чоловік прощає. Поет нарікає і плаче. Ось вам, панно, відповідь, яку підказала мені моя совість.

А тепер вислухайте, що я скажу далі. Вам пощастило змусити мене глибоко замислитись і про вас, яку я знаю мало, і про себе, бо досі я себе знав не досить. Ви зуміли збурити в мені лихі думки, що зостаються на дні людських сердець; але все ж таки я щось мав там і доброго, і великодушного, отож воно зразу спливло на поверхню, і я від усього серця благословляю вас, як благословляють моряки маяк, що освітлює підводні рифи, на яких вони могли б знайти свою загибель. Ось моя сповідь — сповідь відверта, бо ні за які скарби світу я не хотів би втратити ні вашої поваги, ні своєї власної.

Так от, мені закортіло дізнатися, хто ви така, і я тільки щойно повернувся з Гавра. Я підстеріг там Франсуазу Коше, дійшов за нею до Інгувіля й у вікні вашої розкішної вілли побачив вас. Ви прекрасні, як мрія поета, але я не знаю, чи ви панна Вількен, яка ховається під личиною панни д'Ерувіль, чи панна д'Ерувіль, схована під личиною панни Вількен. Хоча наміри я мав цілком порядні, мені стало соромно шпигувати за вами, і я припинив розпитування. Ви розбудили мою цікавість, не гнівайтеся ж, що я вчинив трохи по-жіночому, адже це властиво поетам. Тепер, коли я відкрив вам своє серце, коли ви читаєте в ньому, ви повинні повірити в щирість моїх подальших слів. Хай я бачив вас лише протягом однієї миті, цього було досить, щоб я змінив свою думку про вас. Ви не просто жінка — ви й поет, і сама поезія. Так, ви маєте в собі щось дорогоцінніше за красу, ви — ідеал мистецтва, ви — мрія... Вчинок, що заслуговує осуду в дівчини, приреченої на буденне існування, змінює свій характер, коли його здійснює дівчина, обдарована тими якостями, які я вгадую у вас. Серед великого числа створінь, розкиданих по землі, з яких суспільне життя внаслідок різних випадковостей складає одне покоління, існують винятки. Якщо ваш лист — плід довгих і поетичних роздумів про уготовлену законом жінці долю, якщо, скоряючись своєму непересічному й високому духу, ви захотіли збагнути особисте життя чоловіка, якому приписуєте випадковий дар таланту, якщо ви прагнете дружби із спорідненою вам душею, дружби чистої від банальності буднів, і при цьому нехтуєте умовності, накладені суспільством на представниць вашої статі, то, звичайно ж, ви виняток! У такому разі рамки закону, який оцінює дії загалу, надто вузькі, щоб їх можна було застосувати до вашої поведінки. Отже, я двічі мав рацію, коли писав вам у своєму першому листі: ви вчинили надто сміливо або не досить сміливо. Ще раз хочу подякувати вам за послугу, яку ви виявили мені, змусивши мене заглянути на дно свого серця; бо завдяки вам я зрікся помилкової думки, досить-таки поширеної у Франції, що одруження — засіб здобути багатство. Коли я мучився тривогами сумління, пролунав ваш небесний голос, і я врочисто заприсягся, що сам зіб'ю собі статок і, обираючи подругу, ніколи не керуватимуся корисливими міркуваннями. І нарешті я осудив, притлумив у собі нездорову цікавість, яку пробудили в мені ваші листи. У вас немає шістьох мільйонів. Дівчина з таким статком не змогла б зберегти інкогніто в Гаврі, вас би зразу виказала ціла зграя перів Франції, що полюють за багатими спадкоємицями — і не тільки в Парижі! — адже недарма королівський обер-шталмейстер герцог д'Ерувіль гостює нині у вашого Вількена. Думки, які я вам зараз висловлюю,— це, власне, життєві правила, що не підлягають сумніву, і байдуже, чи йдеться про роман, чи про сувору дійсність. От і доведіть мені, що ви справді маєте сильну душу, одну з тих, яким прощають порушення закону, обов'язкового для всіх інших, і в такому разі ви погодитеся з доводами як мого першого, так і цього другого листа. Оскільки вам судилося жити в буржуазному середовищі, підкоріться залізному закону, на якому стоїть суспільство. Якщо ви жінка видатна, я захоплююся вами. Але я тільки пожалію вас, якщо ви піддалися скороминущій примсі, яку повинні перебороти.