— Скажіть, пані Міньйон, що саме вас особливо стривожило?
— О моя люба, якби ви були музикантом, ви зрозуміли б ту мову, якою Модеста розповідає про своє кохання.
Фортепіано панночок Міньйон перевезли з міського будинку до Шале серед інших найнеобхідніших для жінок речей. Модеста іноді розвіювала свою нудьгу, навчаючись на ньому грати без учителя. Природжена музикантка, вона приохотилася до гри, щоб бодай трохи розважити пані Міньйон. Вона невимушено наспівувала німецьких пісеньок, яких навчилася від матері. Ці самостійні уроки, самостійні зусилля призвели до того,— як часто буває з обдарованими натурами,— що Модеста сама стала створювати напрочуд мелодійні наспіви, хоч і не мала найменшого уявлення про закони гармонії. Мелодія в музиці — як і образ та почуття в поезії — це квітка, що може розпуститися цілком несподівано. Ось чому в усіх народів національні наспіви з'явилися раніше, ніж було винайдено гармонію. Зрештою, й ботаніка виникла після появи квітів. Любила Модеста й живопис; хоча вона знала про нього лише від сестри, яка малювала аквареллю, це не заважало їй у глибокому захваті зупинятися перед картинами Рафаеля, Тіціана, Рубенса, Мурільйо, Рембрандта, Альбрехта Дюрера і Гольбейна, художників, кожен з яких уособлював живописний геній свого народу. Але протягом останнього місяця Модеста тільки те й робила, що виспівувала, мов соловей, і ці сповнені глибокого поетичного чару трелі не могли не стривожити пані Міньйон, здивованої, з якої б то причини дочка раптом так приохотилася до музики і годинами підбирає мелодії на невідомі слова.
— Якщо у вас нема інших підстав для підозри,— сказав Латурнель пані Міньйон,— мені лишається тільки пожаліти вас за надмірну вразливість.
— Коли бретонські дівчата починають співати,— зауважив Дюме, спохмурнівши,— це означає, що коханий десь близько.
— Я влаштую так, щоб ви почули, як Модеста імпровізує,— сказала мати,— і ви самі переконаєтеся!
— Бідолашне дитя! — зітхнула пані Дюме.— Якби вона здогадалася про нашу тривогу, вона перша впала б у розпач і розповіла б нам усю правду, а надто, якби їй сказали, що для Дюме це питання життя або смерті.
— Завтра, друзі, я розпитаю дочку,— сказала пані Міньйон,— і можливо, ласкою доб'юся від неї більше, ніж ви хитрощами.
Може, тут розігрували комедію під назвою "Дочка, якої не встерегли"23, комедію, що її розігрують скрізь і повсюди, причому всі ці чесні Бартоло24, віддані сторожі та невсипущі вівчарки ніколи не здатні ні вистежити коханця, ні розгадати інтригу, помітити той дим, якого без вогню не буває? Ні, про боротьбу між полонянкою та її охоронцями, між тюремним гнітом і прагненням до волі тут зовсім не йшлося — тут лише відбувалася одвічна репетиція тієї первісної сцени, коли вперше було піднято завісу над щойно створеним світом, п'єси, яку можна назвати "Єва в раю". Хто ж усе-таки мав слушність: мати чи сторожовий пес? Ніхто з людей, які оточували Модесту, не міг заглянути в серце цієї дівчини, хоч у неї на обличчі, повірте, відбивались усі її почуття! Бо Модеста перенеслася душею у світ, існування якого в наші дні заперечують так само затято, як у XVI столітті заперечували існування світу, відкритого Христофором Колумбом. На щастя, своїми мріями вона ні з ким не ділилася, а то її визнали б за божевільну. Пояснимо насамперед, як вплинуло на Модесту її минуле.
Дві події остаточно сформували душу цієї молодої дівчини і розвинули її розум. Гірко навчені нещастям, яке спостигло Беттіну, Міньйони ще до свого розорення вирішили видати Модесту заміж. Вони зупинили вибір на синові багатого гамбурзького банкіра, що оселився в Гаврі з 1815 року і багато чого їм завдячував. Той молодик, місцевий чепурун на ім'я Франц Альтор, відзначався грубою вродою, яку так високо цінують буржуа і яку англійці називають "кров з молоком" (рум'яні щоки, повне обличчя, дебеле тіло). Він не тільки покинув свою наречену відразу після нещастя, а й узагалі не побажав більше бачити ні Модести, ні пані Міньйон, ні Дюме. Коли ж Латурнель зважився переговорити з татусем Якобом Альтором, німець лише плечима здвигнув, відповівши: "Про що ви, власне, говорите?" Цю відповідь переказали Модесті, щоб вона послужила їй наукою в житті, і дівчина засвоїла її тим ліпше, що ні Латурнель, ні Дюме не поскупилися на чорну фарбу, описуючи цю підлу зраду. Обидві дочки Шарля Міньйона, розпещені батьками змалечку, їздили верхи, мали власних коней, слуг і тішилися фатальною свободою. Вважаючи Франца Альтора за свого офіційного нареченого, Модеста не заперечувала, коли він цілував їй руку або брав її за талію, підсаджуючи на сідло; вона приймала від нього квіти і всілякі вияви ніжності, неодмінні у взаєминах жениха з нареченою; вона вигаптувала йому гаманець, вважаючи, що такі знаки уваги поєднують людей, але ці узи міцні лише для високих душ, а в очах Гобенгеймів, Вількенів та Альторів вони тонші за павутиння. Навесні того року, коли пані Міньйон з дочкою переселилися до Шале, Франц Альтор прийшов до Вількенів на обід. Побачивши через садову огорожу Модесту, він відвернувся. За півтора місяці він одружився із старшою дочкою Вількена. Модеста, дівчина вродлива, молода й горда, зрозуміла тоді, що протягом трьох місяців вона була для Альтора не панною Міньйон, а "панною Мільйон". Отже, бідність Модести, про яку знав весь Гавр, виявилася сторожем, що оберігав підходи до Шале не менш надійно, ніж невсипущий нагляд подружжя Дюме та пильне око Латурнелів. Якщо тепер хтось і згадував про панну Міньйон, то тільки щоб принизити її вдаваним співчуттям:
— Бідолашна дівчина, що з нею буде? Мабуть, залишиться у старих дівках!
— Яка незавидна доля! Бачити все місто біля своїх ніг, бути нареченою сина Альтора і залишитися всіма забутою, покинутою!
— Авжеж, люба, це тобі не жарти. Жити в розкошах — і впасти на саме дно злиднів!
І не слід думати, що всі ці образливі слова вимовлялися пошепки і Модеста тільки здогадувалася про них. Ні, вона не раз чула їх від юнаків та дівчат, які прогулювалися з Гавра в Інгувіль і, знаючи, що пані Міньйон з дочкою живуть у Шале, умисне лихословили про них, коли проминали цю чарівну оселю. Дехто з Вількенових друзів висловлював подив, що дружина й дочка Міньйона погодилися жити серед тієї обстановки, яка нагадувала їм про колишнє розкішне життя. Крізь зачинені віконниці до Модести часто долинали образливі репліки: