Модеста Міньйон
Оноре де Бальзак
Переклав Віктор Шовкун
Присвячується одній польці
Дочко поневоленої землі, чиє кохання чисте, як у ангела, чия фантазія могутня, як у демона, чия віра наївна, як у дитини, чий досвід безмежний, як у людини похилого віку, чиї надії глибокі, як у титана, тобі — створінню з чоловічим розумом і жіночим серцем, тобі, наділеній терпінням матері і мріями поета, тобі, що втілюєш собою Красу, присвячую я цю повість, де твоє кохання, твоя фантазія, твоя віра, твій досвід, твої надії, твій розум, твоє серце, твоє терпіння і твої мрії — основа, з якої зіткано оповідь, правда, не таку осяйну, як поезія твоєї душі, що відбивається на твоєму обличчі й говорить тому, хто від тебе в захваті, не менше, ніж говорять ученому письмена давно мертвої мови.
Де Бальзак
Десь на початку жовтня 1829 року нотар Сімон Бабілас Латурнель ішов з Гавра в Інгувіль під руку зі своїм сином; з ним була і його дружина, яку супроводжував, наче паж, старший клерк нотаріальної контори, маленький горбань на ім'я Жан Буча. Коли всі четверо — а принаймні двоє з них проходили тут щовечора — дісталися до крутого повороту дороги, що в'ється вгору, як ті стежки, що їх в Італії називають "карнизами", нотар уважно розглянувся навкруги, ніби прагнув пересвідчитися, що їх ніхто не може підслухати ні згори, ні знизу, ні спереду, ні ззаду, і стишивши про всяк випадок голос, звернувся до сина:
— Екзюпере, я хочу доручити тобі одну просту роль, спробуй зіграти її якомога ліпше. Але суті в ній не дошукуйся, а якщо і зрозумієш, у чому річ, то наказую тобі втопити свій здогад у водах Стікса1, адже в душі кожного нотаря чи людини, яка готує себе до служби в судовому відомстві, має бути свій Стікс, що поглинає чужі таємниці. Спершу ти засвідчиш глибоку пошану, вдячність і відданість пані Міньйон та її дочці, подружжю Дюме і панові Гобенгейму, якщо він теж у Шале, потім, коли всі замовкнуть, пан Дюме відведе тебе вбік. Весь час, поки він з тобою розмовлятиме, ти з цікавістю дивитимешся (я тобі дозволяю) на панну Модесту. Мій достойний друг попросить тебе вийти й походити навколо дому, ти це зробиш, а десь через годину, близько дев'ятої вечора, повернешся з таким виглядом, ніби страшенно поспішав. Дихай так, наче ти геть засапаний, підбіжи до пана Дюме й шепни йому на вухо (але подбай, щоб панна Модеста тебе почула): "Той молодик прийшов!"
Наступного дня Екзюпер вирушав до Парижа, де мав почати вивчення права. Тому Латурнель і запропонував своєму другові Дюме доручити йому головну роль у змові, про яку можна було здогадатися з вищенаведених слів нотаря.
— Невже мадмуазель Модесту підозрюють у любовній інтризі? — боязко спитав Буча в дружини свого хазяїна.
— Цить, Буча! — відрубала пані Латурнель, знову взявши чоловіка під руку.
Будучи дочкою секретаря суду першої інстанції, пані Латурнель твердо переконана, що за своїм походженням вона належить до стану судової аристократії. Це пояснює, чому ця дама з прищуватим червоним обличчям тримається так пихато, ніби власною персоною уособлює той суд, рішення якого сумлінно переписує її вельмишановний татусь. Вона нюхає тютюн, ходить випростана, ніби аршин проковтнула, вважає себе за вельми значну особу й аж надто скидається на мумію, яку на мить повернули до життя за допомогою гальванічного струму. Свій скрипучий голос вона намагається пом'якшувати аристократичними нотками, але це їй не вдається — як не вдається приховати свою неосвіченість. Визначити суспільну вагу пані Латурнель дуже просто — досить глянути на її чепці, прикрашені штучними квітами, на її накладне волосся, закучерявлене на скронях, на фасон і колір її суконь. Куди збували б торговці свої товари, якби не такі особи, як пані Латурнель? Можливо, кумедні риси цієї статечної дами, по суті доброї й благочестивої, не так би впадали в очі, якби природа, що любить іноді пожартувати, породжуючи такі безглузді створіння, не обдарувала її на додачу гренадерським зростом, ніби прагнула ще яскравіше відтінити хитромудрощі її провінційного кокетства. Вона ніколи не виїздила з Гавра, вона вірить у непогрішність Гавра, вона все купує собі в Гаврі, вона тільки тут замовляє своє вбрання; вона вважає себе нормандкою до самої кості, шанує свого батька й обожнює чоловіка. Куценький Латурнель мав сміливість одружитися з нею, коли вона була вже перестиглою тридцятитрирічною дівкою, і в них навіть народився син. Шістдесят тисяч посагу, які дав за дочкою секретар суду, пан Латурнель, власне, міг би взяти й за якоюсь іншою нареченою, і його рідкісну відвагу поголос приписав бажанню уникнути вторгнення Мінотавра2, від якого нотаря навряд чи вберегли б його особисті якості, коли б він мав необережність узяти дружину гарненьку і молоду, з тих, котрі не так охороняють домашнє вогнище, як роздмухують із нього пожежу. Нотар цілком щиро оцінив високі переваги панни Агнеси (її звали Агнесою) й увіч переконався, що краса дружини дуже скоро перестає існувати для чоловіка. Коли з'явився на світ їхній нічим не примітний нащадок, дід — секретар суду — дав йому при хрещенні своє нормандське ім'я, а пані Латурнель досі не може опам'ятатися від несподіваної радості, адже матір'ю вона стала в тридцять п'ять років і сім місяців, і навіть тепер у разі потреби вона, здається, могла б годувати синочка груддю — гіпербола, яка дуже точно виражає її нестямну материнську любов.
— Який же він гарний, мій любий хлопчик!..— казала вона своїй юній приятельці Модесті,— втім, без будь-якої прихованої думки,— показуючи на свого ненаглядного красеня Екзюпера, коли той простував попереду дам, які йшли до церкви.
— Він схожий на вас,— відповідала Модеста тоном, яким звичайно кажуть: "Ну й бридка ж погода!"
Екзюпер — персонаж у цій повісті більше ніж другорядний, але сказати про нього кілька слів я мусив, тим паче, що пані Латурнель ось уже три роки була ніби компаньйонкою дівчини, якій нотар та його друг Дюме готували пастку, названу у "Фізіології шлюбу" сімейною пасткою.
Щодо Латурнеля, то уявіть собі низенького добродушного чоловічка, хитрого в тій мірі, в якій можуть бути хитрими цілком порядні люди. Побачивши його дивну фізіономію, ви напевне подумали б, що перед вами шахрай, але жителі Гавра звикли до цього обличчя. З огляду на нібито слабкий зір шановний нотар носить зелені окуляри, які захищають від яскравого світла його завжди червоні очі. Надбрівні дуги, порослі ріденькими волосинками й відділені від коричневої оправи окулярів вузькими смужками шкіри, здавалося, точно повторюють вигин оправи. Пригляньтесь, яке враження справляють на першого-ліпшого перехожого ці два півкола, розташовані одне над одним і розділені западиною, і ви зрозумієте, як привертає до себе увагу таке обличчя, а надто коли воно бліде, виснажене й гостре, наче у Мефістофеля, якого художники малюють, узявши за модель котячу голову,— бо саме таким було обличчя в Бабіласа Латурнеля. Над тими бридкими зеленими окулярами височів голий череп, але накритий перукою, яка рухалася, наче жива, відкриваючи то з одного боку, то з другого патли сивого волосся і криво перетинаючи лоб, що надавало всьому обличчю шахраюватого виразу. Дивлячись на цього статечного нормандця, схожого у своєму чорному вбранні на жука, наколотого, мов на шпильки, на дві тоненькі ніжки, і знаючи, що перед вами найчесніша людина у світі, ви марно сушитимете собі голову, чому природа вдається до таких фізіогномічних фокусів.