Отак учинив я й тепер із Квіквегом.
— Квіквегу, — сказав я, — лягай-но в ліжко, спочинь та послухай мене.
І почав тлумачити йому, як поставали й розвивалися релігії первісних народів, далі перейшов до різних сьогочасних релігій і невтомно намагався довести Квіквегові, що всі оті пости, рамазани, тривале сидіння навпочіпки в холодних похмурих кімнатах — чистісіньке безглуздя; що вони шкідливі для здоров’я; що вони не дають ніякої користі душі; одне слово, що вони суперечать найочевиднішим законам гігієни та здорового глузду. На додачу я сказав йому, як страшенно прикро мені бачити, що він, у всьому іншому такий надзвичайно розумний і розважливий дикун, отак неймовірно безглуздо тримається свого сміховинного рамазану. Крім того, доводив я, пости підривають наші тілесні сили, а отже, й душевні, а тому й усі думки, зроджені в голові під час посту, неминуче бувають охлялі й немічні. З цієї ж причини більшість побожних людей з розладнаним шлунком перебувають у полоні невеселих уявлень про загробне життя.
— Одне слово, Квіквегу, — сказав я, трохи відступивши від теми, — сама думка про пекло була вперше породжена погано випеченим пирогом з яблуками і відтоді підживлюється спадковими розладами травлення, а ті розлади підтримуються рамазанами.
Далі, намагаючись висловлюватись якнайпростіше, щоб Квіквег мене зрозумів, запитав його, чи хворів він коли на розлад шлунка. Ні, відповів Квіквег, як не рахувати одного разу, і то з досить пам’ятної причини. Це було після великого бенкету, влаштованого його батьком-вінценосцем на честь перемоги у великій битві, коли до другої години пополудні забили п’ятдесят ворогів. Усіх їх з’їдено того ж таки вечора.
— Годі, годі, Квіквегу, — спинив я його, здригнувшись. — Вистачить. — Бо дальші подробиці я знав і сам. Колись я розмовляв з одним моряком, який побував на Квіквеговому острові, і той моряк розповів мені, що, за тамтешнім звичаєм, після перемоги у великій битві всіх забитих печуть на рожнах у саду чи на подвір’ї переможця, а тоді одного по одному кладуть на великі дерев’яні таці, гарнірують їх, наче плов, кокосовими горіхами та плодами хлібного дерева, вкладають у рот кожному трохи петрушки й посилають як гостинець усім друзям переможця — як у нас посилають індиків на різдво.
Одне слово, мушу визнати, що мої зауваги щодо релігії не справили на Квіквега великого враження. Бо він, по-перше, не дуже дослухався до міркувань на цю важливу тему, коли вона розглядалась не з його власної точки зору; по-друге, розумів мене хіба що на третину, хоч я й намагався висловлюватись якомога простіше; а по-третє, очевидно, вважав, що тямить у істинній вірі куди більше за мене. Він дивився на мене з якоюсь ніби поблажливою турботою і співчуттям, наче дуже шкодуючи, що такого розумного хлопця, як я, неможливо схилити до істинно поганського благочестя.
Нарешті ми повставали й одяглися; Квіквег як слід поснідав, умолотивши бозна-скільки всяких чаудерів, аби господиня не розбагатіла надміру на його рамазані, і ми подались на "Пеквод", колупаючи в зубах кісточками з палтуса.
18
ЗАМІСТЬ ПІДПИСУ
Ми ще йшли причалом до судна — я та Квіквег із гарпуном у руці, — коли капітан Пелег хрипким голосом загукав до нас із свого вігвама: він, мовляв, здивований, що мій приятель канібал, — а потім заявив, що не пускає канібалів на своє судно, поки вони не покажуть паперів.
— Що ви хочете цим сказати, капітане? — спитав я, перестрибуючи з причалу на фальшборт "Пеквода", а товариша зоставивши на причалі.
— А те, що хай він покаже свої папери! — відповів Пелег.
— Так, — озвався своїм глухим голосом капітан Білдед, вистромивши з вігвама голову через Пелегове плече. — Хай засвідчить, що він навернений. Сину темноти, — додав він, обернувшись до Квіквега, — чи ти вже належиш до лона котроїсь християнської церкви?
— Аякже! — запевнив я. — Він належить до Першої конгрегаційної церкви.
Слід зазначити, що багато татуйованих дикунів, які плавають на нентакітських суднах, кінець кінцем приймають хрещення в котрійсь із церков.
— Що? До Першої конгрегаційної церкви? — вигукнув Білдед. — До тієї, що її служби правляться в молитовному домі священика Девтерономія Колмена? — Він скинув окуляри, протер їх великою жовтою хусточкою, старанно начепив їх знову на носа і, перехилившись негнучко, мов дерев’яний, через фальшборт, довгим поглядом утупився в Квіквега.
— І давно він до неї вступив? — запитав Білдед нарешті, обернувшись до мене. — Мабуть, не дуже давно, правда, юначе?
— Авжеж, ні, — підтвердив Пелег. — Певне, що й не охрещений по-справжньому, бо святе хрещення трохи змило б із нього оту диявольську синьку.
— То скажи до пуття, — крикнув Білдед, — чи цей філістимлянин справді належить до пастви отця Девтерономія? Я ніколи не бачив його там, а я ж туди ходжу щонеділі.
— Не знаю ніякого отця Девтерономія та його пастви, — відказав я. — Знаю тільки, що оцей чоловік, Квіквег, зроду належав до Першої конгрегаційної церкви. Він сам священик.
— Юначе, — суворо мовив Білдед, — ти глузуєш із мене. Поясни-но, юний хеттеянине,[24] що ти маєш на увазі. Про яку церкву говориш?
Притиснутий отак до стіни, я відповів:
— Я говорю, сер, про ту саму прадавню всесвітню церкву, до якої належимо і ви, і я, і ось капітан Пелег, і Квіквег, і всі ми, кожна жива людина й кожна жива душа. Про ту велику й вічну конгрегацію, чи то молитовні збори всіх на світі людей, які поклоняються богу. Ми всі належимо до неї, от тільки декотрі з нас полюбляють усякі викрутаси та витребеньки, що анітрохи не тичуться самої великої віри, але в тій вірі ми всі з’єднуємо наші руки.
— Сплітаємо! Ти хочеш сказати — сплітаємо руки! — вигукнув Пелег, підступаючи ближче. — Юначе, тобі слід би в місіонери найнятись, а не в китобої. Я зроду не чув кращої проповіді. І велебний Девтерономій — та що я кажу, і сам отець Мепл не придумав би кращої, а він таки неабихто! Іди сюди, йди; які там папери! Чуєш, скажи своєму Квікквакові — адже так ти його називаєш? Скажи Квікквакові, хай іде сюди, на судно. Ого, великий якір тобі в бік, оце-то гарпунище! Гляньте, який добрячий гарпун, і, видно, він уміє ним орудувати. Чуєш, Квіккваку, чи як там тебе звуть, а ти хоч стояв коли на носі китобійного човна? Чи загарпунив хоч одного кита?