На весь Червоноград з околицями насікати жоірна умів лише один чоловік — Сошенко Оврам Уласович. Це була його таємниця. Берегти її він умів. І взагалі Оврам Уласович ціну знав собі. Для цієї мети мав у хвіртці потаємне віконечко, в яке й придивлявся до відвідувачів.
Приходила сусідка позичити "соли", зазирав подорожній чоловік води кухлик випити — хвіртка легко відчинялася: з сусідами і подорожанами Оврам Уласович поводився чемно і політично.
Але інші події розгорталися, коли по той бік хвіртки з'являвся власник млина чи найнятий тим власником мельник. Оврам Уласович одразу ховався у хату, а його жінка, стара Озрамиха, заходила з гостем у розмови і це тільки для того, щоб наприкінці повідомити:
— Нема дома Оврама Уласовича, чи не в Кобзівку 1 камінь направляти поїхав.
Метиковані млинарі в такому разі тихенько в щілинку казали:
— Чуєте, бабо Оврамихо, прочиніть хвіртку, щось маю передати для хазяїна!
Баба Оврамиха тоді хвіртку прочиняла, і в щілину просувалася пляшка горілки, або кусок сала, або щось таке, що мало для неї ціну.
Прийнявши дар, Оврамиха перетворювалася з кусючої відьми на лагідну хорошу бабусю і казала:
— Йди собі до млика, Оврам Уласович повернеться, то зразу скажу йому, завтра і прийде.
Молодий мельник з млина на Берестовій, Михась, не одразу зрозумів дипломатію діда Оврама і баби Оврамихи. Прийде раз з порожніми руками — нема майстра дома; прийде вдруге — нема! А ходити не близький світ — від мосту через увесь Низ, через усе місто аж до Піщанки 2, може, й зо три версти набереться.
— чТо ти, певне, без півкварти ходив? — спитав його якось млиновий хазяїн, багатий міщанин Черненко Явтух Силович.— Без півкварти діла не буде. Якщо хочеш, щоб він камені налагодив, набери горілки, тоді й іди!
Це була спасенна порада. От би узяв Явтух Силович витяг свою калитку та й усунув півкарбованця в руку Михасеві.
Так де ж! Скупущий був Явтух Силович. При млині мельникує Михась, то й хай собі як знає викручується!
Вислухав пораду Михась, почухав за вухом, набрав горілхи, і мур, яким Оврам Уласович та баба Оврамиха одгороджу-вали себе від світу, розхилився, і баба Оврамиха, приймаючи півкварти і дивлячись на Михася добрими карими очима, сказала:
— То ти кланяйся хазяїнові своєму Явтухові Силовичу, а старий як тільки з Мартинівки повернеться, так і до вас вирушить.
І додержала слова. На другий день зранку Оврам Уласович уже був у млині. Михася вислав з приміщення "на свіже повітря", а сам до роботи взявся.
Не три і не п'ять разів бігав Михась до Оврама Уласовича й до Оврамихи, не одну пляшку горілки і кусок сала просунув Оврамисі в прочинену хвіртку. ї весь цей час думав про одне — що настобісіло йому бігати кланятися майстрові, настобісіло витрачатися на оті подарунки, насточортіло в спеку і стужу міряти дорогу від млина до Піщанки. Треба якось з цим покінчити, навчитися самому лагодити оті камені.
ї надумав: треба підгледіти.
Млин був старий, дощатий. В одному місці Михась допоміг дошкам розійтися — і так навчився це премудро робити, що з пролазки найменшого скрипу чи рипу не вихоплювалося, немов усе мастилом змазав.
Тож коли Оврам Уласович завітав до млина жорна оновлювати, Михась, як і завжди, залишив приміщення. Вийшов з нього через двері, як і годиться, а зайшов збоку, розсунувши дошки, і сховався на якийсь там заздалегідь поставлений полок. Звідси йому було все видно.
З подивом побачив молодий мельник, що нічого премудрого в тій немудрій справі не було, і коли наспів час насікати камені, сам за діло узявся.
Оврам Уласович знав календар своїх робіт і здивувався, коли в належний строк Михась не прийшов. Спочатку подумав був спокійно: "Не прийшов сьогодні, завтра прийде". Та коли молодий мельник не показав свого носа у хвіртці ні завтра, ні післязавтра, то без жарту занепокоївся. Ще день почекав, а коли терпцю не стало, вирушив до Берестової глянуть, що там діється.
А діялось там щось кечуване й невидане. Біля жорен порався Михась, орудуючи оскардом так, неначе з ким і народився.
Захопившися роботою, Михась не побачив Оврама Уласовича, а як побачив, то безбоязно сказав:
— Бачите, Овраме Уласовичу, не тільки святі горшки ліплять!
Сказав отак собі чоловік, не подумавши, що все це значить для Оврама Уласовича. А то ж не жарт, ішов-ішов чоловік по мосту через річку, нічого поганого не думаючи, і раптом одним ударом вибивають у нього дошки з-під ніг, дошки летять яка куди, а Оврам Уласович зависає над прірвою, без опертя для ніг. І в очах у нього потемніло, і потом холодним, потім гарячим обмився; серце стислося так, що, здається, ще одна мить — і вибухне в грудях, усе рознесе і само розлетиться на шматочки.
— Та що ж це ти робиш, превражий сину! — вигукнув несамовито Оврам Уласович.— Та як же ж ти посмів, та хто тобі на це дозвіл дав!
Підскочив, ухопився обома руками за оскард, смикнув його. Михась і не пручався. Випустив з рук держака і спитав без страху — мав таку вдачу:
— Ну й що з того, Овраме Уласовичу? Як греблю прорвало, води назад не повернете! У вас був свій інтерес, а в мене свій. Набридло мені носити оті півкварти та куски сала. Я й сам зумію і випити, і закусити!
Ці слова підлили пального у вогонь, і кричав, і лаявся Оврам Уласович, і погрожував! Вискочив з млина горючий, як віхоть, і гострий, як добрий гостряк. Крикнув на прощання:
— Ну ти ще згадаєш мене! Начувайся. Це тобі так не минеться!
А в Оврама Уласовича була дочка Олянка, розумниця, чорнявка і щебетушка. Оврам і Оврамиха очей з неї не спускали, любили і боялися, щоб якийсь лобуряка не спокусив дитяти, і тому більше за своїм високим парканом тримали, навіть до церкви пускали лише с сусідською молодицею Пріською. Це, як кажуть,— один бік справи. А другий — якраз навпаки. Хоч паркан у Оврамів був високий, так же усіх шпарок Оврами не п©законопачували. Хай ті шпарки і не які там були, так хіба ж великої шпарки треба було Олянці, щоб на Михася роздивитися? Та й у Михася зір ще, хвалити бога, не притупився. Тож набачили — вона його, а Михась її. Стануть з обох боків біля тієї шпарки і вже дивляться-дивляться одне на одного, словами пошепки перекидаються — вголос не можна: старі почують. Михась каже: