Я, Едем Стренг, знаю своє минуле, але мало про нього згадую. Я живу теперішнім і не журю собі голови ні майбутнім, ані минулим. Нічим я не клопочуся, живу необачливо й марнотратно і почуваю себе щасливим через те, що здоровий і маю надмір сили. Риба, овочі, городина, водорості — чого ж мені ще треба? Шлунок повний, і я задоволений. Я посідаю високе становище при дворі Раа-Кука, вищого ніхто не має, навіть Аба-Таак, найвищий жрець. Ніхто не сміє зняти руку чи зброю на мене. Я — табу, такий самий священний, як і повітка для човнів, де під помостом спочивають кістки незчисленних королів, предків Раа-Кука.
Я пам’ятаю, як розбився корабель, і з усіх, що пливли на ньому, тільки я врятувався. Була страшна буря, і всі потопились. Але мені не хочеться згадувати про цю катастрофу. Якщо я думаю про минуле, то найчастіше лину думками в маленьке сільце, що мало з дванадцять хатин під стріхою, до часів свого дитинства, коли я чіплявся за материну спідницю. Мати моя була рослява англійка з молочно-білою шкірою і білявими косами. Іноді мені здається, що я знов чую, як співає чорний дрізд коло плоту, і бачу блакитні дзвіночки, що з дубового лісу розіллялися блакитною річкою по оксамитовій траві. А найкраще згадується мені жеребець з кудлатими бабками біля копит. Коли його вели вулицею, то він звичайпо метався навсібіч, скакав і іржав. Я з переляку кидався до матері і, хоч де б вона була, хапався їй за спідницю й ховавсь у згортках.
Але годі про це, я не маю наміру писати про дитинство Едема Стренга.
На цих безіменних для мене островах я прожив кілька років, і, безперечно, був там першою білою людиною. Я був одружений з Лі-Лі, сестрою короля. Вона мала шість футіз з лишком і якраз на той лишок переважала мене зростом. На мене тоді було любо глянути. Я був статурний і широкоплечий, мав широкі груди. Жінки всіх рас, як ви самі побачите, позирали на мене прихильним оком. Руки мої, там, де не досягало сонце, були білі, наче молоко, зовсім як у матері. Очі були блакитні, вуса, борода й чуб — золотаво-жовті, такі, як у вікінгів на картинах. Та я, певне, походив не від них, а від якогось морського розбійника, що колись давно оселився в Англії. Народився я в сільській хатині, в моїй крові було стільки морської солі, що я рано знайшов шлях на корабель і став матросом. Ось хто я був — не офіцер, не шляхетний мандрівник, а простий матрос, що важко гарував, поневірявся й страждав.
Раа-Кук цінував мене, і через те я мав у ньому королівську підпору. Я вмів робити речі з заліза, що вперше з’явилось у країні Раа-Кука з нашого розбитого судна. Судно затонуло за десять ліг [29] на північний захід від островів. При нагоді ми підпливали туди на пірогах. Судно сповзло з підводного рифа й лежало на глибині п’ятнадцяти сажнів. Доводилось діставати залізо з води. Тубільці уміли чудово пірнати й працювати під водою. Я теж навчився пірнати на п’ятнадцять сажнів, проте ніколи не міг зрівнятися з ними, дарма що на суходолі, завдяки своїй англійській вправності та силі, переважав кожного з них. Я пам’ятаю, як я навчив їх битися палицями, і ця розвага поширилася, мов пошесть, так що розбиті голови стали звичайним явищем.
На затонулому судні я знайшов судновий журнал. Він увесь подерся і від води перетворився на кашу, а чорнило так порозпливалось, що важко було щось прочитати. Я наводжу тут уривок з нього, сподіваючись, що дечим він, можливо, допоможе якомусь ученому аматорові давнини точніше визначити час подій, про які я маю написати.
…"Вітер ходовий, і це дає лам змогу переглянути і пересушити трохи наших припасів, а надто китайську шинку й суху рибу, що становлять частину наших харчів. Службу божу також відправлено на палубі. По обіді вітер повернувся з півдня у рвачкий, але без дощу, тож другого ранку ми змогли все прибрати й обкурити судно порохом…"
Але годі з цим, бо я розповідатиму не про Едема Стренга, що його після суднотрощі море викинуло на кораловий острів, а про Едема Стренга, що пізніше мав ім’я І Йон Ік, тобто Могутній, і деякий час був улюбленцем великого Юнсана та коханцем і чоловіком принцеси Ом з королівського роду Мін, а потім багато років блукав знедоленим жебраком по селах і по шляхах країни Чосон (так, так, саме Чосон, тобто Країна Вранішньої Тиші, а по сучасному — Корея).
Не забувайте, що це діялося три-чотири сторіччя тому і я був першою білою людиною на кораловому острові Раа-Кука. За тих часів мало кораблів з’являлося коло їхніх берегів. Я міг би спокійно й у достатках прожити все своє життя під сонцем, де не бував морозів, коли б не "Спарвер". То було голландське торговельне судно. Воно заблукало в це недосліджене море, хоч справжню Індію вже поминуло. Натомість воно знайшло мене й більше нічого.
Я вже, здасться, казав, що був веселим велетнем з золотавою бородою, властиво хлопчаком, що ніколи не вийшов з хлоп'ячого віку. "Спарвер" набрав у бочки води, і я майже без жалю покинув Раа-Кука і його чудовнії край, покинув Лі-Лі та її сестер, оздоблених гірляндами квітів. З усмішкою на устах, вдихаючи солодкий для мене корабельний дух, я поплив знову простим матросом під командою капітана Йоганеса Мартенса.
Дивне було плавання на цьому старому "Спарвері". Ми шукали нових країв з шовком та прянощами, але знаходили тільки пропасницю, несподівану смерть, зачумлепі райські місця, де смерть химерно перепліталася з красою. Цей старий Йоганес Мартене з невиразним лицем і сивуватою квадратовою головою, в якому годі було впізнати романтика, шукав Соломонових островів, золотих копалень Голконди, ба навіть давно загиблої Атлантиди, сподіваючись, що вона плаває що й досі. Але замість цього він знаходив тільки людожерів, які жили на деревах і полювали на людські голови.
Ми приставали до дивовижних островів, де об круті береги ненастанно билися морські хвилі, а вершини гір курилися димом. У густих джунглях по-мавпячому завивали маленькі кудласті люди-звірі; вони обтикали колючками лісові стежки й копали там вовчі ями з кілками на дні. Смерком, коли джунглі втихали, звідти летіли в нас отруєні стріли, і доволі було такій стрілі злегка поранити людину, як вона вмирала в тяжких муках. Бачили ми й інших людей, вищих на зріст і ще лютіших. На березі вони зустрічали нас відкритим боєм, обсипали дощем стріл і списів, тоді як по лісистих долинах били величезні дерев'яні барабани й тріскотіли маленькі тамтами, а на горбах здіймались сигнальні стовпи диму.