— Я не помилилася, ви сказали про смертну кару?
— Ви не помилилися. Я про це сказав.
— Стільки страхів, що мимоволі бере сумнів у вашій неприступності. І плоскогір’я, й іонний захист, та ще й така оригінальна кара...
— Додайте, що крім цього всього, ми оточені тропічним лісом, подолати який неможливо. Ще я вас хотів попередити, що будь-які спроби радіозв’язку з людським суспільством також караються смертю...
— Ви колекціонуєте скальпи тих, хто порушує ваші симпатичні закони? Я бачу своє майбутнє: ви прикрасите моїм скальпом свою оселю, а мене скинете з плоскогір’я.
— До того ж, такий радіозв’язок неможливий. Острів накрито іонною півсферою, яка відкидає радіохвилі будь-якої довжини...
— Але в такому разі на вас давно б надибали за допомогою найпростіших локаторів.
— Ні, наш захист лише затримує радіохвилі, що випромінюються з території острова. Зовнішні сигнали цю півсферу обтікають. Знайти нас радіозасобами неможливо.
— І ви не слухаєте радіо, не дивитесь телепередач?
— Це роблять спеціально призначені люди. Всім іншим, серед них і вам, це робити заборонено.
— Скальпи?
— В таких випадках застосовується не смертна кара, а підземні роботи. Там досить висока температура. Людина більше тижня не витримує.
— Хіба у вашому підземному господарстві немає автоматики?
— На світі не існує наукової установи чи промислового підприємства, яке б перевершило нас за рівнем автоматизації. У нас автоматизовано все. Я вже казав: ми суспільство власників. Люди творять, технічну роботу виконують машини. Робота під землею — це кара, а не необхідність.
— Багато у вас там... власників? Під землею?
— Зараз немає нікого. За всю історію острова там побувало п’ятнадцять чоловік. Їх уже немає.
Яна не відповіла.
— На добраніч, — сказав Фрад.
Дівчина загасила світло. Перед очима ще якийсь час плив світлий прямокутник з потворним обличчям у центрі. Потім це обличчя насунулося на неї, і вона побачила руді очі. Вони хтиво розглядали кожну рисочку на її лиці...
Якби ж поруч був Артем! Яна відчула себе маленькою і немічною у боротьбі, що на неї чекала...
Власне кажучи, боротьба розпочалася. Вона тривала. Позаду була прірва, за якою життя втрачало будь-який глузд і саме уривалось. Можна було йти тільки вперед. Яна повернула намистинку й прошепотіла:
— Пуебло, Пуебло, ти мене чуєш?
— Я давно чекаю! — відказав аргентинець.
Яна здригнулася. Голос Пуебло звучав так, наче він був поруч.
Розділ дванадцятий
СИВИЙ І ЧОРНИЙ
Це було щось нове. Олексій одержував задоволення, бо йшов наперекір собі. Він міряв кроками кімнату в квартирі Пуебло, де жив останніми днями, і напружено міркував, як визначити точно розташування плато злочинців.
Пригадував швидку, як блискавка, і зловтішну думку перших днів: якби Яна покохала його, Олексу, а не Артема, з нею б не сталося біди...
Він не відчував до Артема тієї теплої людської любові, що завжди оточувала вченого. Він схилявся перед могутнім талантом, майже боготворив його і шалено заздрив. А коли між ними пройшла Яна... Та що казати — довідавшись, що Артем зник, Олекса перш за все відчув зловтіху.
І от він іде наперекір самому собі, щоб врятувати їх обох. І це приносить задоволення.
Добре запам’ятав прогулянку над Дінцем. Отой вечір, коли, не маючи сили боротися з собою, схопив Яну за плечі, хотів поцілувати і умовляв піти з ним. Пам’ятав її погляд. Спочатку здивований, а потім... такий холодний і розгнівано-байдужий, що й досі мурашки по спині бігають...
Він єдиний тоді бачив, як Артем і Яна надягли на себе крила і майнули кудись у ніч. Чекав, що повернуться за півгодини, може, за годину. Та коли минуло й дві, і три, і він усе зрозумів — мало не гарчав, не качався по землі від люті й ревнощів.
Коли сталося нещастя, хотів сміятись і кричати, щоб усі почули: так їм і треба! Нехай знають!
Для врятування Яни й Артема нічого не можна зробити, поки людство не знатиме, де розташоване плато. Треба сконструювати прилад, який би показував напрямок нейтринного променя. Зрештою, це не так важко: Пуебло хороший інженер, та й він, Олекса, на щось здатний...
— Про що думаєш? — запитав Пуебло від дверей.
— Про Макса...
— Як ти міг працювати з ним і не розібрати, що це за суб’єкт!
— Я його завжди ненавидів...
— Чого ж мовчав?
— А що я мав казати?
— Справді... А він таки талановитий?
— Я цьому ніколи не вірив! — нервово заперечив Олекса і враз обірвав себе: він Макса ненавидів тільки через те, що заздрив...
— Слухай, — сказав за хвилину, — я тут думав про визначення напрямку.
— Я теж про це думаю. Поглянь сюди.
Пуебло накидав на клаптику паперу незнайому схему.
— Розумієш? Напрямок фіксований приймачем і передавачем. Нам його треба виявити... Диви, от сюди вводимо соленоїд А-18С... Так?
— А коли так?
— А опір?
— Іонна схема...
— Тоді вже отак?
— У тебе є квантові вловлювачі?
— Як нема, то будуть. Академія за три квартали.
— А може, краще без них? Ідея хороша... Ану зажди... Олексій сів до столу й заходився викреслювати нову
схему. Пуебло напружено стежив з-за його плеча.
— Коли засідання?
— Вже час їхати.
Поставала й інша проблема: розгадати характер іонного захисту, щоб знешкодити його. Олексій мав деякі міркування. Можливо, допоможе елементарна екранізація, адже автори іонної огорожі розраховували на людей, які взагалі не знатимуть про неї. А може, що складніше...
Олекса думав. Він хотів врятувати Яну й Артема. Електромобіль тим часом біг вулицями-парками Буенос-Айреса. Олексій запалив цигарку. Пуебло скривився:
— Знову? Навіщо аптеки продають цю гидоту!..
— Потерпи. Я потім покину.
— Коли?
— Як зробимо справу. Пуебло зітхнув.
— Напрямок... — зітхнув він. — Нам потрібна точка, а не напрямок...
— Поїдемо хоч би до Ріо, візьмемо ще один напрямок, а тоді схрестимо дві лінії...
В ці самі хвилини у вестибюлі блакитного будинку на Ленінградському проспекті в Москві зібралася група людей.
— Лансана і Кардашов уже чекають...
— Будемо твердо стояти на своєму!
— Ще б пак!
Люди розійшлися по кабінах ліфтів, недружно зачинилися дверцята. Вогники поверхів один за одним засвічувались на табло.
Марія Олексіївна ї Леонід Пилипович підіймалися в одній кабіні. Янина мати зблідла. Зморшки біля вуст стали глибшими. Начальник відділення поглядав на неї з боязкою ніжністю.